до неї шматком дикту, на якому хімічним олівцем виведені каракулі:
– А ви самі, – наблизився Борис Євгенович до старого, – вірите в ці дурниці?
– Я не знаю, – стенув плечима старий, – я не ворожбит, я – швець. Коли в мене є трохи шкіри, я шию взуття не згірш, аніж мій син Зіновій вставляє зуби. Коли у мене немає шкіри, я заробляю на прожиток чимось іншим.
– Як же ви можете ворожити, коли самі не вірите?
– Хто вам сказав, що я не вірю? Я сказав, що я не знаю, але моя жінка Циля вважає, що ці кабанчики дуже розумні, бо вони таки приносять нам трошки грошей.
Звісно, ні в яку ворожбу, ні в які передбачування Єрмолкін нітрішки не вірив, але це коштувало так недорого…
Усіх трьох півників, і льодяників, і глиняного, він поклав до кишені, а з кишені витяг зім’ятого карбованця і, повагавшись, простяг його старому.
– Ану, ану, подивимось, – сказав він, – на що ваші свині здатні.
Старий, нічого не відповівши, взяв карбованця, зняв з колін ящичок з білетами, складеними у вигляді пакетиків для порошку, і всунув до клітки. Одна зі свинок стрепенулася, забігала довкола ящичка, почала щось винюхувати, позиркуючи на Єрмолкіна, ніби намагаючись визначити, що б то йому таке вибрати гірше, потім рішуче засунула носа в ящичок, і ось уже один білет забілів у її дрібних зубах.
Старий вихопив білета і простяг Єрмолкіну. Єрмолкін, скептично усміхаючись, розгорнув його і прочитав:
«Не довіряйте іншим те, що ви повинні були зробити самі, і не беріться за те, що можуть зробити інші. Чужа помилка може призвести до непоправних наслідків. Стережіться коней».
– Я ж казав: дурниці, – мовив Єрмолкін, простягаючи старому записку. – Ну, що це може означати?
Старий крізь окуляри глипнув на записку, але до рук не взяв.
– Я не знаю, – сказав він. – Може, це нічого не значить, а можливо, щось таки й значить.
– Цілковита дурниця, – впевнено проказав Єрмолкін. – Ну, я розумію, перша частина ще може мати хоча б якийсь смисл, тому що її можна застосувати до багатьох випадків. Але до чого тут коні?
– Я не знаю, – повторив старий смиренно.
– Але ви це самі писали?
– Не сам.
– А хто ж?
Старий поглянув на Єрмолкіна, потім ще вище – на небо, наче прикинувши, чи не приписати складання білетів вищим силам, але передумав і зізнався, зітхнувши:
– Невістка моя писала, жінка Зіновія. Вона має хороший почерк і трохи краще за мене знає вашої мови.
Така проста відповідь чомусь збентежила Єрмолкіна. Можливо, він усе ж сподівався, що білети складалися в якихось потойбічних інстанціях. Він більше не сперечався, тільки сказав старому, що його варто б відвести Куди Слід і перевірити документи.
– Я б не радив вам цього робити, – печально заперечив старий. – Один такий, як ви, симпатичний, перевіряв мої документи,
