почуттями. Одначе холодне нічне повітря зробило свою справу – нервове збудження вгамувалося під його впливом, до того ж мій приятель почав невиразно усвідомлювати небезпеку свого становища – і це прискорило катастрофу. Тепер Огастес повністю відключився, й не було найменшої надії, що в найближчі години він прийде до тями.
Годі уявити, як перелякався я в ту мить. Винні випари розвіялись, мною опанували страх і розгубленість. Я знав, що я не вмію стернувати, що шалений вітер та потужний відплив женуть нас до неминучої загибелі. Десь позаду нас збирався шторм, а ми не мали ні компаса, ні провізії; і було очевидно, що якщо не змінимо курсу, то ще до світанку втратимо землю з виду. Ці думки і безліч інших, не менш моторошних, із карколомною швидкістю промчали крізь мою свідомість і на кілька хвилин паралізували мою волю. Майже зариваючись носом у біле шумовиння, човен навально мчав уперед із розпущеними вітрилами – ні на клівері, ні на гроті рифи не були взяті. На наше превелике щастя, хвилі не зламали стерно – адже Огастес, як я вже згадував, покинув румпель, а я був надто схвильований і навіть не подумав, що треба негайно сісти на його місце. Та хоч як це дивно, човен тримався прямо, і помалу я трохи заспокоївся і прийшов до тями. Але вітер і далі посилювався, погрозливо завиваючи; і щоразу, коли нас підносило на гребінь хвилі, море розбивалося об корму й заливало човен водою. Проте тіло в мене майже задерев’яніло, і я мало що відчував.
Нарешті я зібрав останні сили і, кинувшись на ніс човна, зірвав грот. Як і слід було сподіватися, вітер підхопив вітрило і перекинув його в море; намокши у воді, воно потягло за собою щоглу, мало не зламавши борт. Лише завдяки цій невеличкій катастрофі мені пощастило уникнути невідворотної загибелі. Хоча човен залишився під одним клівером, він і далі мчав, гнаний вітром; врядигоди на нього обвалювалися важкі хвилі, але найстрашніша загроза минула. Я взявся за румпель і зітхнув вільніше, бачачи, що для нас лишилася деяка можливість порятунку. Огастес лежав непритомний на дні, а що там набралося на цілий фут води, то я став боятись, аби він не захлинувся; мені вдалося трохи підняти товариша і, обв’язавши його навкруг пояса мотузкою, я закріпив її до рим-болта на даху каюти і залишив його в сидячій позі. Зробивши таким чином усе, що міг зробити у своєму збудженому стані, я зібрався з духом і звірився на Бога, сповнений рішучості мужньо зустріти будь-яке випробування, що його пошле мені доля.
Та не встиг я прийняти це рішення, як угорі над човном і навкруг нього заповнив усе повітря страшний і протяжний зойк, ніби заверещала тисяча демонів.
Ніколи, поки я живий, не забути мені, який моторошний жах заполонив мене в ту мить. Волосся на голові стало сторч, кров застигла в жилах, серце зупинилося. Я навіть не зміг задерти голову, щоб подивитися, звідки долинуло те моторошне виття, а захитався й упав без тями на нерухоме тіло товариша.
Очунявши, я виявив, що лежу в каюті великого китобійного корабля «Пінгвін», який ішов до Нантакета. Наді мною стояло кілька людей, і Огастес,
