Название:
Автор:
Жанр:
Серия:
Издательство:
за той, який знайшов я. Віддавши мені свою знахідку, пес почав тертися носом об мою руку – здавалося, він чекав похвали за виконання наказу. Я погладив його по голові, й він негайно вирушив на подальші пошуки. Цього разу він шукав кілька хвилин, зате коли повернувся, то приніс у зубах досить великий клапоть паперу, завдяки якому я склав докупи всю цидулку – як з’ясувалося, я порвав її лише на три частини. На моє щастя, мені легко вдалося зібрати ті крихти фосфору, які ще лишилися – допомогло те, що вони тьмяно світилися. Невдачі навчили мене обережності, й тепер я згаяв певний час на роздуми, обмізковуючи, як діяти далі. Вельми ймовірно, що на тому боці, якого я не оглянув, є написаний текст – але як мені тепер знайти, де той бік? Хоча я й зумів у темряві стулити клапті докупи, проте це не давало відповіді на моє запитання; я знав тільки, що слова (якщо вони там є) містяться по один бік цидулки і стулені так, як їх було написано. Права на помилку я більше не мав, бо того фосфору, який мені пощастило зібрати, вочевидь уже не вистачить для третьої спроби, якби й друга завершилася невдачею. Як і першого разу, я поклав аркушик на книжку й кілька хвилин сидів, знову й знову зважуючи можливі варіанти. Нарешті мені спало на думку, що списана сторона паперу має на своїй поверхні нерівності і не виключено, що їх можна відчути на дотик. Я вирішив здійснити такий дослід і обережно провів пальцем по аркушу, але не відчув нічого; тоді я перевернув клаптики, знову стулив їх докупи на книжці й став обережно водити по них пучкою, коли раптом розрізнив ледь видиме, але помітне світіння, що рухалося за моїм пальцем. Я зрозумів, що воно виходить від дрібнесеньких часточок фосфору, які лишилися на папері після моєї першої спроби. Отже слова – якщо з’ясується, що вони все-таки існують, – слід шукати на протилежному боці аркуша. Я знову перевернув цидулку й проробив ту саму операцію, що й при першій спробі. Коли я розтер дрібки фосфору, знову, як і раніше, виникло світіння, і тепер я виразно побачив кілька рядків, написаних крупним почерком і, як мені здалося, червоним чорнилом. Світло було достатньо яскраве, але вмить погасло. I все ж якби я не був такий збуджений, мені вистачило б часу, щоб прочитати всі три фрази – бо їх було там три, це я добре помітив. Але палке бажання схопити поглядом усе водночас завадило мені, і я зумів прочитати лише шість останніх слів: «…кров’ю. Сиди тихо, якщо хочеш жити».
Коли б я навіть устиг прочитати весь текст цидулки, коли б я знав зміст застереження, що його намагався передати мені в такий спосіб мій друг, застереження, в якому, мабуть, ішлося про нечувані й страшні події, то й у такому разі – я твердо в цьому переконаний – я не пережив би й десятої частки того болісного й незбагненного жаху, який навіяв мені похапцем схоплений уривок невідомого грізного попередження. А тут іще слово «кров» – слово, страшніше за всі слова, слово одвіку насичене таємничістю, жахом, стражданням… I яку потрійну силу несло воно в собі тепер (хоча й відірване від попередніх слів, що прояснили б його й надали йому чіткого змісту),
