але дівчина воліла хутір ніж село. І просторо співові. Голосом покотиш – і розійдеться по всіх полях. І менше також скалозубів… Вишкірить оті білі – і хі-хі!. Соромся, парубче. Он люди, сонце дивляться!.. А прийдуть тобі жнива, не до скалозубів… Спини не маєш часу розігнути. Мартин, знаєте ж?.. Господар. Такі не марнують часу…
Та що Марії праця? Жне, в’яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить. Виграють оті чорнізні, оті бездонні… Гляне – опалить… А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина – невгомонна, співоча картина.
Вечори хутірські, коли сонце остаточно згасне, лунко стає, і, коли співаєш, голос в’ється і обнімається з зорями. Марія підійме високі груди й виведе… Дзвенить, дзвенить її моторна, запашна пісня, носиться над полями, чайкою в’ється, розсипається лунами дзвонотонними…
Ех, Маріє! Ех, ти, ти!.. Не все Марія співає. Часом зіпреться щось під горлом, збереться жаль і ллються вони – дівочі, рясні й гарячі… Але не тому Марія плаче, що сирота.
Ні, Марія не тому плаче. Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору. Сини й дочки Мартина по школах розуму набираються. А де ж набратися його Марії? У них голови великі, і Роман знає навіть, чому гримить і звідки береться веселка. Книг у них… Господи, скільки у них тих книг! Навезуть нових пісень, гітара бренькає, і пісня тиха така, несмілива, не Маріїна пісня. Куди їй до Маріїної. Марія не мимрить, а співає. Роман намуштрував, і, каже, просто соло виходить. Гримить пісня, плаче пісня, сміється пісня!..
Одної неділі в книгу заслухалася. Товста книга і жалісна. Написали бозна про якого мурина, якого били. Ах, коли б про своє, про власне розповісти. Коли б розказати думи свої. Слухає товсту книгу, плаче, витирає мокрі очі і просить ще. Цікаво ще. Далі хай книга говорить. Книга не скупиться на слова, досить вкладено в неї смутку.
– Нічого, Романе, не вийде. Можеш Марії не займати. Ганьбу мені наведеш. Не вводь у гріх сироти, – говорив Романові Мартин.
Та говорив дарма.
Марія й не думала дивитись на Романа. Парубків з усіх сіл находило. Посміється, пожартує, а вийдеш до нього в садок?
А хіба вона знає…
Хто ж тоді знає?
Не знає хто.
Ти кпиш, Маріє.
Ха-ха-ха! Моє не влад, то я зі своїм назад. Не ходи й не морочи голови. «В мене миші лихі, в мене миші лихі, цур тобі й пек!»
Ну, й ти чортова личина, Маріє! Попадешся ти мені… Марія круть – і зникла. Краще бігти за хмарою, ніж за нею.
У Мартина Заруби десять корів, ялівняк, безрогі. У Мартина шестеро не стаєнних, а робочих коней. Цілий рік дві наймички ледве вправлялися. На подвір’ї наймити. На жнива наймав окрему силу. Поле широке, вироблене. Земля чорна, пшениця, хміль, буряк жене без гною. Сад розлігся, пасіка гуде. Восени клуні тріщали від збіжжя. Навколо скирти пшениці та вівса. Сад сипне яблуками, сливами. Льохи повні, засіки повні, обори повні. Де ще порожне місце? Давай його сюди!..
На другу
