хусткою? Ну куди її? Відкинути? А як відкинеш, коли вона шовкова і коли так приємно на неї дивитися. Не відкине. Не має сили. Тримає в руках і:
– Їйбогу, Гнате, коли ти мені ще принесеш яку ганчірку, в болото викину!..
А Гнат посміхається. «Ну, як то буде ганчірка», – думає.
– Ну, й чого ти так посміхаєшся? Чого ти стоїш?
– Дозволь мені, Маріє, посміхатися й постояти, – спокійно говорить.
– Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я ж не можу! Чого ти від мене хочеш?
– Нічого, Маріє, – і посміхається.
Марія біжить стежкою під гору, землі не чує. Мороз не мороз – щоки однаково горять. Серце чітко й свавільно б’ється. «Боже мій, Боже мій! Коли б він хоч листа написав. Хочби одного листа. Корнію, далекий Корнію! Почуй мене!»
– Що з тобою? – питає Домаха.
– Ах, що зі мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрізь, де не стань, він, він і він…
Домаха хитає головою.
– А господар він, чуєш, добрий.
Через плач з Марії рветься:
– Господар, господар! Вам лише господар!..
– А що ж, дитино, більше. Хліб, до хліба, тепло, дітки. А що ще? Хіба ж краще в нас? Скільки не жий, скільки не працюй, а найми – найми. Ні? А Мартин ото днями й каже: «Трапиться порядний господар – дві десятини відкрою». Заслужила, запрацювала.
– Тіточко, люба! Але ж я так люблю Корнія! Я так його люблю!
Домаха думає:
– Корнія? Зуби в нього і кучер нічого. Але це й усе. Хатина одна мало не на вигоні. До того він матрос. Ти ще не знаєш, що то таке матрос. Де тільки не бува, куди не їздить. Сім літ… Отак – тьху! і забув. Подумай, що може статися.
Ах, чи ж Марія не думає? Чи треба ще більше думати? Тільки те й робить, що думає. Думає і не раз рясні ядерні перлини спадають з очей і осипають щоки.
Одарка, жінка Михайлова (батьки померли), каже:
– Гнате, як ти собі хоч, а Марія тобі не пара.
Гнат робить з обрізка коси бритву, півдня над нею порається, гострить і пробує. Рудий волос твердий – не тне. Випробовує і гострить далі. Витривалість і впертість переможуть. Мовчить
– Он Юхимова Ганна, – продовжує Одарка, – дві десятини поля, п’ять соток, пару волів і корову має. А хіба ти не бачив, як вона працює? Не бачив, як коло машини вправлялась з конюшиною? Висівала, сама дві решеті… Не бачив?
Бритва Гнатова нарешті тне. Намилює заросле підборіддя і співає:
«Воли та корови часом поздихають,
Біле личко, чорні брови (перерва)
…повік не злиняють»…
Намилив – і зашкварчало під бритвою волосся. Сонце заходить, і бамкає монастирський дзвін. Одарка зітхає, говорить про Трихона, що не дивився на чорні брови, узяв з коровами і тепер он господар на всю губу, про веприка, який уже так угодувався, що не може встати, про вчорашній випадок з кіньми, коли Михайло приїхав з олійниці, поставив коні «і якась халєра так наполохала, що сані на трісочки рознесли,
