прошений. Знав же, що в нас колодка, а оминув…
Гнат мовчить. Що в таких випадках скажеш? На щастя, Мартин умішався.
– А у вас, мабуть, і помолотили?
– Та ніби вже…
– А я от ніяк не впораюсь. Конюшина лишилась. А як цього року яблука? На нашому кутку черва зжерла цвіт і нічого не було. А он на Горбах дерева не видержали. Як-то воно дивно створено. Тут так, а там так…
– У нас, – вставляє Гнат, – слава Богу, нічого було, та продали, бачте, так к бісовій матері. За безцін восени віддали купцям. Дай тепер, то сипнули б грошиків.
– Кінчали покої? – з підсміхом Мартин.
– Ет, які там покої. От хатчина така собі…
– Тепла? Не мокріють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки по кутах мокрота стояла.
– Ми в кути добру цеглу дали і хундамент перелили смолою.
– Це добре. А мої, різало ма, не догадалися…
Далі пішло про худобу, коні. Мартин похвалив Кухарчуківських жеребців. Такі коники хоч під губернатора. А тимчасом перед очима пройшли вареники, смажена капуста, печеня, млинці, голубці… Доходило до каші, і Гнат почав бастувати. Не йде далі. Не помогло й розпускання пояса. Випито було також не мало. Гнат почав досить гамірно підпускати свої дотепи. Почав і до Марії підлабузнюватись та бісики в усмішках підшивати дівці. Музики тнули свою: «свині в ріпі, свині в ріпі, ой годино моя!» Парубки з дівчатами йшли навколо трусячка. Душно. Дівочі хустинки не встигають обтирати піт.
Гнат тримається бундючно. Хотів піймати на самоті Марію і два рази вже виходив на двір. У темних сінях таки нарешті наткнувся на неї. Не пручалася і не тікала. Навіть за руку взяла, а Гнатові здається, що йому всі царства на світі подаровано, що він багатий ніби сам цар. Шкода, що от нема чого казати. Стоїш і дивишся та ще дихаєш. А думав – усе скажеш. От тобі й скажеш…
– Де-то волочився? – питає вона.
– Та де ж… Отак… Сюди-туди…
– Добре мені сюди-туди. Думаєш, не знаю? За Ганною волочишся?
Гнат не стерпить брехні.
– Брехня! – твердо й рішуче заперечив. – Ніколи з Ганною нічого не мав!..
– А нащо ж ляпають язиками?
– Коли б знав хто, ой, Маріє!.. – урвав і замовчав.
По хвилинці:
– Слухай, Маріє! Не можу так далі… Або-або… Кажи.
Засміялася. Не розуміє, мовляв. А розуміє, капосна, гаразд.
– Будеш, Маріє, моєю? Будеш? Або ж…
– Або ж що?…
– Побачиш що. Це, Маріє, не жарт! Не можу далі терпіти цього…
– Ну, й ти нетерплячий. А що Одарка. Не бійся, почує – з хати вижене. Лає мене, ні? О, напевно… Я знаю сама, люди гуторять…
– Ти скажи мені лише слово…
Перебила:
– Слово, слово! Яка дівка отак візьме тобі і випалить: «Голубчику, а бери мене… А приходь!» Це може лише твоя Ганна… Та ж парубок… Але ходім до хати. Холодно…
Коли Гнат відходив, Домаха вузлик
