росте. Марія кожного дня тримає його в пелені і годує грудьми. Що є приємніше, ніж годувати так дитину? Одного разу зненацька почула в бубці біль. Зраділа. Комусь треба сповістити свою радість. Де батько? Батько он порається на подвір’ї, згрібає солому. Вибігла.
– Гнате, Гнате! А ходи мерщій до хати!
Гнат кидає все, що має в руках, і навзаводи підгицує до Марії.
– Ти тільки подивися. У нього вже зубинята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!…
Ах, як Марія тішиться, що в нього й зубинята ростуть Це ж він має стати справжньою людиною. Не хочеться вірити… Гнат дивиться, корчить приємну усмішку, оббігає з усіх боків Марію й дитину, а натішившись, вертається знов до роботи.
Далі минають дні. Марія зовсім призвичаїлася до синових зубинят. Іноді так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубшає, белькоче і ще розумніше ніж колись дивиться на матір.
– Бе-бе-бе! Агі! Агі! Агі! Па… – філософує малий.
– Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе?
– Агі, агі! На!..
– Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну, скази! Ну, скази: мама.
– Агі, агі! Ма…
– Ну, ну! Сце, сце. Ну. Мама.
Але скільки не вмовляє Марія, Романьо далі не подужає такої мудрості. Зате він уже сидить, спритно і завзято рачкує і, чим тільки може, квапиться якнайкраще обмурзатися. Кожний день приносить Марії нові несподіванки. То Романьо новий звук видумав, то зіп’явся на розкаракуваті ніжки і протримався так пару хвилин. Марія тримає за рученята і вчить його ступати. Скільки втіхи, коли він ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудового незабутнього дня Романьо настільки розхоробрився, що зовсім виразно замамав.
– Ма-мама!..
Марія почула, заллялася і захлинулася втіхою, кинулася до свого мудрагеля і так цілувала, що він ледь видержав, щоб не розкричатись.
– О, моє ти, моє!.. О, ти моє миле, моє золоте!.. Де ж наш батько? Де той батько завсіди пропадає?
Батько не дома. Батько поїхав до млина. Чекала, не дочекалася, поки не вернеться, а тільки в’їхав увечері на подвір’я, миттю вибігла до нього і:
– Ах, коли б ти тільки чув, що наш Романьо сьогодні сказав. Коли б ти чув!.. Зовсім добре вимовив мама.
– Хм, – сміється Гнат, лишає в запрязі коні і швидко шкутильгає з Марією поглянути на свого мудрого сина, який нарешті втяв таку нечувану штуку.
Михайло побачив запряжені коні без погонича, наробив крику.
– То, різал-ма! поставить у запрязі і піде. Коли б яка нечиста сила наполохала, і тоді лови вітра в полі. Хоче, щоб воза рознесли. Як дитина.
Михайло випрягає коні та відчіплює посторонки. З хати біжить веселий Гнат.
– Ну, ну… Не сварися. Забіг на хвилинку. Їхав і так, знаєш, захотів пити, мало не вмер. З’їв солоного оселедця.
– А коли б збурилися коні та розтаскали воза, про це ти не думаєш. Знаєш же їх. Не первина!
Золота пахуча осінь.
