і дорога.
А якщо ліньки було шахер-махер у паспортному столі влаштовувати… Ну, тоді можна було повестися і простіше – наприклад, як її найкраща подруга «Ріря»: просто повідомити в «клубі за інтересами», що насправді вона зовсім ніяка не Ліля Фішелевна Димарська, але уроджена Лілія Францовна Демаре. А Демаре – це французькі дворяни де Маре. Зовсім як знаменитий актор Жан Маре… Безперечно, так воно і є! «Ріря» навіть стверджувала, що в їхньому роду були знамениті французькі письменники[17], отак!..
Отже, годі й сумніватися, що і Лілія Францовна Демаре, і Клара Мусіївна Габель таки дочекаються жаданих наречених-шляхтичів. Рано чи пізно – але дочекаються. Звісно, краще б це сталося якнайшвидше, але… заради такої високої мети, як продовження шляхетних родоводів, можна і потерпіти. А поки що… поки що…
– Ну що, Циречко, сподобарися тобі зернятка? Сподобарися, ой, до чого ж сподобарися, я бачу, бачу, моє ти зоротаве сонечко!..
Канарка заливалася трелями, вдячно дивлячись на господарку крихітними чорними бусинками очей.
Вул. Правди[18], Рівне, початок жовтня 1965 року
– Микито…
Зробивши вигляд, нібито він нічого не чує, хлопець навіть не озирнувся і продовжував прямувати вулицею.
– Агов, Микито!
Ну що ж це таке?! Невже аж настільки важко зрозуміти просту річ: якщо когось кличуть, а він не озирається – то це відбувається через небажання розмовляти з тим, хто кличе! Здавалось би, все просто…
– Микито, та стривай же ти!!!
Ото причепився… Впертий. Цікаво, хто це? Здається, Ромчик… або не Ромчик?! Тоді Вілька?.. Борька?.. Максимко?.. Хоча він навчався тут вже понад місяць, проте й досі не навчився розрізняти голоси однокласників наосліп – не дивлячись на того, хто гукає. Отже?..
Микита озирнувся й мовив одночасно:
– Ну, і чого ж тобі треба?
– Та так, поговорити хотілося.
«Не так, а за гроші!» – спробував віджартуватися Микита, проте замість цього промимрив невиразно:
– Ото навіщо всі ці розмови? Знаю я вас… тих, хто з розмовами лізе…
– Чого-чого? – перепитав Вілька.
Зрозумівши, що він ледь не ляпнув зайвого, хлопець мовив тепер уже розсудливіше:
– Послухай-но, я додому йду. От чого ти до мене причепився, га? У тебе свій дім є, тож давай, тупай-тупай туди, а мене навіщо чіпати…
Озирнувши Вільку з голови до ніг, переконався, що той розгублено кліпає очима, роззявивши рота від подиву, тому додав:
– Отак от, не займай мене! І передай іншому, щоб не займав.
– Іншому?..
– Ну так, третьому, якому наказано спостерігати за мною.
– Чого-чого?! – у Вільки очі на лоба полізли від подиву.
– Шпигувати за мною не треба, от чого!
Нині вул. Гетьмана Сагайдачного.
