вже спали. При цьому кидалося в очі, що вона явно налякана чимось невідомим. Дуже-дуже налякана…
– Ну як?! – кинулася до неї поштарка, однак Ельвіра мовила тихо:
– Зроби мені каву, бо для початку я маю отямитися.
– Елю, що сталося?..
– Зроби каву, будь ласка, – повторила студентка.
– У мене тільки розчинний кавовий напій. Цикорій, маю на увазі…
– Нічого, зроби цикорій. Тільки з молоком.
І вже коли хвилин через десять подруги пили цикорну «каву» зі старих пошарпаних філіжанок (бо після зникнення чоловіка Віта здала новенький кавовий сервіз до комісіонки), Ельвіра розповіла наступне. Як і було заплановано, перед прем’єрним сеансом розпочалася зустріч творчої групи кінофільму «Тіні забутих предків» з глядачами. Все відбувалося тихо-мирно, як раптом на сцену піднявся скандально відомий літературний критик Іван Дзюба, який почав викрикувати, що зараз, мовляв, повторюється 1937 рік, що від Києва до Львова влада масово арештовує українську інтелігенцію й національно свідому молодь, що це ганьба й несправедливість, що не можна мовчати, а необхідно заявити протест на повен голос. І все таке інше.
Але на тому не окошилося: якийсь невідомий[11] із глядацької зали закликав усіх присутніх піднятися зі своїх місць на знак протесту проти політрепресій. Добре, що у літературного хулігана Дзюби вирвали мікрофон та увімкнули гучну музику, щоб остаточно заглушити його вигуки.
– Можеш уявити, в якому настрої я переглядала стрічку! – Ельвіра була змушена поставити напівпорожню філіжанку на стіл, бо її руки дрібно трусилися. – Подейкують, Параджанову потроху закидають буржуазний націоналізм, а тут ще таке… Та я весь час очікувала, що всіх глядачів почнуть перевіряти співробітники КДБ!..
– А й справді могли б, – погодилася поштарка.
– Та звісно ж!!! Бо коли ми розходилися по завершенні сеансу, кінотеатр був щільно оточений міліцією. Уявляєш мій стан?!
– Бідолашна…
– І навіть цього всього націоналюгам було замало! Бо коли перегляд скінчився й увімкнули світло, хтось[12] знову скрикнув: «Де правда?! Чому не дають говорити правду?! Неподобство!!!»
– Та хто тобі не дає говорити правду?! – обурилася Віта. – Сиди собі на кухні й говори, що хочеш! І ніхто тебе за це і пальцем не зачепить.
– Так і я ж про те саме! – підхопила Ельвіра. – Як ти хочеш, то говори хоч на кухні, хоч де, але ж головне в тому, щоб людей на небезпеку не наражати, хіба ні?! Бо ми зібралися кіно подивитись, а ці троє на чолі зі скандалістом Дзюбою тут як здрасьтє – зі своєю політикою пхаються, нас усіх підставляють… Ну от як це можна назвати?!
– А знаєш що, подруго, давай-но я ще нам цикорію заварю, – запропонувала поштарка. – Це напій, це не кава, від напою на ніч жодної шкоди для серця не буде.
– Давай-но завари, справді, – погодилася
Це зробив 27-річний журналіст В’ячеслав Чорновіл, співробітник київської газети «Молода гвардія».
Це зробив аспірант Інституту літератури АН УРСР Василь Стус.
