угору.
– Куди ви йдете? – запитав я.
– Та хто його знає.
– Шукаєте, де сховатися?
– Еге ж.
– Заходьте в будинок, – запропонував я.
Я зійшов униз, відчинив двері, впустивши прибульця, знову замкнув їх. Солдатового обличчя мені не було видно. Він був простоволосий, уніформа на ньому – розстебнута.
– Боже-світе! – вирвалося в нього з уст, коли він переступив поріг.
– Що сталося? – поцікавився я.
– І не питайте! – Хоч було темно, я помітив, що він розпачливо махнув рукою.
– Вони стерли нас, просто стерли, – повторював він.
Майже механічно солдат пішов за мною до їдальні.
– Випийте віскі, – запропонував я, наливаючи йому добру чарку.
Він випив. По тому важко сів на стілець перед столом, поклав голову на руки й раптом розплакався, схлипуючи, як дитина. Забувши власний недавній розпач, я стояв поруч і здивовано дивився на нього.
Минуло чимало часу, доки він заспокоївся і зміг відповідати на мої запитання. Розповідь його була плутана й безладна. Він був їздовий в артилерії, став до бою тільки десь близько сьомої години. На цей час вигін уже обстрілювали. Казали, ніби перша партія марсіян, прикрившись панцирним щитом, повільно посувається до другого циліндра.
А потім цей щит піднявся на триногу і став тією першою руйнівною машиною, котру бачив я, повертаючись із Лезергеда.
Гармату, яку обслуговував мій співрозмовник, було встановлено поблизу Горсела для обстрілу піщаного кар’єру, її прибуття прискорило події. Коли він з передком від’їздив убік, кінь, потрапивши ногою в якусь нору, впав і скинув його у вибоїну. Тієї ж миті гармату рознесло на шматки, почали рватися снаряди, все навколо запалало, а сам він опинився під купою обвуглених людських і кінських трупів.
– Я лежав тихо, – розповідав він, – очманілий зі страху, а на мене навалилася передня частина кінського тулуба. Вони стерли нас! А запах – Господи боже! Ну чисто як припалене м’ясо! Падаючи з коня, я обідрав спину і лежав так, аж доки не стало трохи легше. Хвилину тому вигляд у нас був, як на параді, – а тут маєш – розбиті, знищені, розчавлені… Вони стерли нас!
Довго він ховався під кінським трупом, крадькома поглядаючи на вигін. Кардиганський полк пробував кинутись із багнетами на яму, але його одразу ж було знищено. Тоді страховисько звелося на ноги й стало спокійно ходити туди-сюди по вигону між небагатьох уцілілих, які стрімголов тікали геть. Його ковпак, що повертався навкруги, скидався на людську голову в каптурі, подоба руки тримала якусь незвичайну металеву скриньку, з котрої вихоплювалося іскристе зелене полум’я, а з невеликого патрубка бив тепловий промінь.
За кілька хвилин на вигоні, скільки солдат міг бачити, не залишилося жодної живої душі; вогонь жер ті дерева й кущі, що не стали ще обвугленим
