ви, я думаю, побачите марсіян.
– Які вони в диявола, ті марсіяни? – запитав лейтенант.
– Велетні в панцирах, сер. Футів сто зростом. На трьох ногах, тіло ніби з алюмінію, а згори здоровенна голова під ковпаком, сер.
– І вигадаєш отаке! – сказав лейтенант. – Якась нісенітниця.
– Самі побачите, сер. Вони носять якусь скриньку, сер, що стріляє вогнем і вбиває на смерть.
– То це ніби якась гармата?
– Ні, сер. – І артилерист заходився жваво розповідати про тепловий промінь. Лейтенант наполовині обірвав його розповідь і подивився на мене. Я стояв на насипу край дороги.
– А ви бачили марсіян?
– Все це – чистісінька правда, – відповів я.
– Ну що ж, – сказав лейтенант, – я думаю, що й мені доведеться глянути на них. Слухай-но, – звернувся він до артилериста, – нас послано звільнити місцевість від жителів. А ти підеш до бригадного генерала Марвіна – доповіси про все, що бачив. Він у Вейбриджі. Дорогу знаєш?
– Я знаю, – відповів я.
Лейтенант повернув коня, щоб їхати далі на південь.
– Кажете, півмилі? – запитав він.
– Не більше, – відповів я і показав на верхів’я дерев у південному напрямі.
Лейтенант подякував мені і рушив далі. Більше ми його ніколи не бачили.
Потім ми ще помітили трьох жінок та двох дітей, що перед будинком вантажили на маленький ручний візок брудні вузли й старі меблі. Вони були такі заклопотані, що не мали часу розмовляти з нами.
Поблизу Байфлітської станції ми вийшли із сосняка. Лагідно світило ранкове сонце, навколо був мир і спокій. Сюди не сягав уже тепловий промінь, і якби не безгоміння спорожнілих будинків, не метушня тих, що квапливо укладали до від’їзду свої пожитки, якби не загони солдатів на залізничному мосту, що дивилися вздовж колії на Вокінг, – була б звичайна собі неділя.
Кілька підвід і фургонів зі скрипом тяглися по дорозі на Адлстон. Раптом крізь ворота ми побачили на лужку шість двадцятифунтових гармат, розставлених поряд на однаковій віддалі й націлених на Вокінг. Тут же напоготові стояли артилеристи; трохи далі лежали ящики із снарядами. Солдати виструнчились так, наче перед бойовим оглядом.
– Оце до діла! – сказав я. – Хоч тепер вони тим павукам дадуть чосу!
Мій супутник, вагаючись, потоптався під ворітьми.
– Піду я далі, – вирішив він.
Ближче до Вейбриджа, по той бік мосту, багато солдатів у білих неформених куртках насипали довгий вал, за яким було встановлено ще гармати.
– Це однаково, що лук і стріли проти блискавиці, – сказав артилерист. – Не бачили вони вогненного променя!
Офіцери, що не працювали на валу, дивилися поверх дерев на південний захід; солдати щохвилини зупинялися і також поглядали в той бік.
У
