єдність звичаїв на всій Руській землі.
Заспокоєний такою думкою, схилив князь голову й потонув у солодкому сні… Та враз задавнена тривога увірвалася у шовкопрядну темряву сну, й видіння єдиного на всьому просторі від Прип’яті до Опору купальського свята перемінилося в жорстоку картину. Не на розспіваній Крушельницькій полонині, а на київській княжій горі зустрілися, скресавшись ненависними поглядами, немов булатними мечами, осиротілі й загарливі нащадки Володимира Великого – кульгавий новгородський княжич Ярослав і заплямлений кров’ю рідних братів, зсутулений, немов злодій, туровопінський володар Святополк.
Чи було так насправді, не міг би заприсягтися Святослав, ніхто ж бо з новгородських дружинників, що тьмою увійшли з Ярославом на княжу гору, щоб перегородити дорогу Святополкові, який зі своїми воями, готовими до битви, став біля Золотих Воріт, не проник у Святославів сон як свідок події. Зійшлися тільки уві сні біля паперті Десятинної церкви два сини Володимира Великого, який лежав поза світом болізней і печалей у кам’яному саркофазі навпроти престола під опікою християнського Бога, що троєперстям благословив вічну славу покійного князя, – і стали один навпроти одного у тяжкій непримиренності.
Лик Ярослава із щоками, заслоненими світлими пасмами волосся, що спадало на закуті в панцир рамена і зливалося з клинцем чорної борідки, – стримано пробивався до блідих очей Святополка, проколених, немов цвяшками, ямками зіниць, з яких струменіла на суперника стримувана лють.
Ярославові дружинники заступили спинами вхід до храму, як переможці, й захищений ними новгородський княжич, увійшовши в роль тивуна над стратованим непрощеними гріхами Святополком, промовив:
«Не ступиш ногою до святого дому, бо навіть якби таке вчинив, то перевернувся б у саркофазі твій вітець і прокляв би тебе, а голуби, що он мирно туркочуть на карнизах, злими гарпіями стали б і заклювали б окаянного. Не квапся, братовбивцю, досягати своїм мечем мого горла: чаша твоєї злочинної душі переповнилась кров’ю братів, і моя в ній уже не вміститься. Твій найманий убивця Блуд зарізав Бориса, коли той, вертаючись з походу на печенігів, відпочивав у шатрі над Альтою, а злочинці Торчин і Горемир руками задушили малолітнього Гліба. Якби ти сів на київський стіл, твоє погане ім’я впало би прокляттям на всю отчину – чи зміг би наш народ витримати таку наругу?»
Зблідли цяточки зіниць на білках очей Святополка, й він відказав, пригашуючи в погляді злобну єхидність:
«Усобиці, брате, то наше життя. Хіба між синами нашого діда Святослава Завойовника не проливалася кров? Убив же Володимир, якого вже Святим називають, брата Олега, бо жадав великим князем стати. А чи не зачаївся нині на тебе і на мене у Землі древлянській підступний Святослав – і Мудрим стане переможець, а Окаянним той, хто програє… Я ж найстарший із синів покійного вітця, то кому, як не мені, належиться київський стіл?»
«Свіжа кров невинних отроків
