самі, бо ж не мають ні подвійних ротів, ні бездонних животів і вдовольняються малим. Яке ж прокляття жене їх сотням народів і їм самим на погибель? Та є у них суворий військовий лад, я сам це бачив, коли їхав до Батия на поклін: тумени розділені на кирієни, кирієни на сотні, сотні на десятки, кожна військова одиниця має свого нойона, кожний нижчий нойон рабськи підвладний старшому, жодному воїну під загрозою смерті не вільно перейти з десятки в десятку, про кожен крок і вчинок доповідається від нижчого до вищого, аж до кагана, якому до всього на світі, крім своєї юрти, кумису і жінок, байдуже, – і весь цей порядок існує сам собою, навіяний всемогутнім страхом перед законом, існує, немов лук, якому призначено випускати стрілу.
Дивись, це не народ, а об’єднана страхом суміш людей, орда, якій суджено розповзатися по світу, поки не розчиниться безслідно в океані народів і простору… Але вона є. Чоботи мають халяви, штани – пояс, кожух – комір, тіло – голову, а маєтку стільки, як кінський хвіст і власна тінь, але в своєму нестримному поході сповідують вони туманну віру в останнє море, якого ніколи не побачать, та до якого йдуть і мають у цьому свою мету, бо іншої не знають, і мають утіху від пролитої крові, бо іншої не відають також. То чи ж винні вони? Хіба пішли б ці пастухи із своєї волі різати й палити, якби вища сила дикого закону не гнала їх?
Але чи винні ми, що маємо свою землю, своє дерево, зело, свій дім, обряди, свята і пісню, й для того, щоб зберегти все це нам дане й нами помножене, мусимо зміцнювати свою державу і закон? І мусимо бути жорстокі, і мусимо мати військо, послух і кару, бо ми – народ, який теж оберігає себе вищим і незалежним від нього законом. Не розумів цього Митуса. І я убив співця. Бо мусив. Саме в той час, коли стали незмірно дорогими кожна людина, кожен корінець зела, кожна буква у слові, кожен звук у пісні… Закон повелів, бо винен той непокорою, винен той сваволею, хто руйнує засади держави. Держава – неволя, створена дідами нашими для того, щоб народ був вільний від загарбників. Хто ви без держави – ти і Митуса?
А він захотів бути вільним. Окремим тілом… А може, так повинно бути, хто пояснить мені? Коли владця й співець єдині, тоді й чин їхній удвоє значиміший, і якщо твориться чин справедливий, то й удвоє він стає справедливішим. А коли ні – то союз владці і співця удвоє більше зла приносить? Так, бо непідвладний співець може погамувати неправе діло володаря. Але ж, ставши окремою неконтрольованою силою, він матиме змогу створювати рівнозначно і красу, і потворність… Де, в якому місці найдоцільніша спілка влади й мистецтва? Де межа між доброчесністю й злочинністю, на якій повинні зійтися правитель і співець? Що є мірилом добра і зла – мистецтво чи закон? Але ж оборона рідного краю – це добро, на сторожі якого стоїть закон, і його нині уособлюю я. Чому Митуса не хотів стати зі мною поруч?
…Митуса надпив з чаші вина, поставив її на стіл і промовив:
«Я ненавиджу тебе, князю, люблячи, ти ж мене любиш ненавидячи. Я ненавиджу твоє
