орда від тернового заборола, і спонадіяний на княжу військову неміч зрадливий єпископ Антоній задумав землю перемишльську ляхам віддати. Тож послав Данило після болохівської розправи урядника Андрія до Перемишля, щоб з єпископа й боярів боброві та борсукові шуби зідрав, а Митусі нагадав, що пора вертатися до князя. Андрій ревно виконав княжу волю – єпископа й бояр присмирив, проте змушений був князеві гінця послати: мовляв, не хоче слухати Митуса Данилового повеління. І наказав князь сирицею зв’язати непокірного співця й силою привести в Галич.
Ждав Данило, поки приведуть Митусу. Багато мав справ, бо ворохобились недобиті бояри в Галичі, і треба було відбудовувати й будувати нові городи, та й хліб мусив для краю з-поза меж діставати: з Болохівської землі перестали йти валки – скінчилися… Та все одно ждав на Митусу, і яра лють добиралася до серця: як посмів славний співець, колишній дружинник і слуга вірний, не послухатися наказу?
І ось у княжу гридницю заводять дружинники простоволосого, із зв’язаними руками, в подертій рясі церковного півчого, колись улюбленого княжого співця Митусу; боляче стиснулося серце в князя, бо любив і цінував його, і дивом дивувався, як міг Митуса проміняти ярицю на чорну рясу, а його, Данила, на перемишльського єпископа.
Князь сидів у гридниці за дубовим столом. Він звелів оружним людям вийти й довго дивився на Митусу, згадуючи, як під Дорогичином, коли перед тевтонцями схитнулися руські полки, вийшов уперед співець із гуслями в руках і заспівав звитяжну пісню про силу руського оружжя й доблесть хороброго князя – ринули тоді лавою русичі й у болото втоптали ковані тевтонські панцирі… Чом же тепер він не хоче співати хвалу князеві? Вказівним пальцем мовчки покликав Митусу до себе, але той навіть не поворухнувся, дивлячись на князя спокійним поглядом, наче невинний або приречений на смерть.
«Чого ж, Митусо, – мовив з гіркотою нахмарений князь, вражений упертою непокорою співця, – не з’явився на моє повеління?»
«Я вільний, князю, хоч мої руки зв’язані. Не захотів іти до тебе. Мій Болохівський край ти сплюндрував, убити можеш і мене… А може, ти захотів стільки страченого на Пониззі люду замінити мною одним?»
«Не далеко бачиш, Митусо… Довкола вороги, і я мушу будувати міцну державу. Вільні громади виходять з послуху, треба збирати народ в один кулак. Та тобі не конче розуміти це, князь подумає за тебе. Але знати повинен, що вільних людей немає й ніколи не було. Від чого ти вільний: від своєї землі, від ординської загрози чи, може, від роду свого?»
«Пісня моя вільна!»
«Пісня вільна? – засміявся князь. – Може, й вільна вона була, але токмо на поприщах від Перемишля до Галича, коли тебе вели сюди. Бо в Перемишлі пісня твоя служила єпископу, а в Галичі буде служити мені. А якщо не мені, то моїм ворогам… Але чому ти не хочеш своєму князеві співати? Ліпший єси від Бояна, який славив гульвісу князя тмутараканського Мстислава, албо від тих співотворців, що перед старим Мономахом органні
