з частоколом, у нависле небо пробивалося жовтуватим кружалом світло вогнища; гомону, розмов, брязкоту зброї не було чутно; князь ще раз упевнився, що залога жива, він гукнув півголосом, щоб одчинили ворота і опустили міст. На сторожовій вежі на тлі освітлених вогнищем хмар виступила голова ратника в шоломі: вартовий мовчки придивлявся до вершників, що тінями стояли за ровом; потім Данило помітив ще десяток таких шоломів над зубцями частоколу. Почувся тихий ляск долонь, і забриніла в нічній тиші натягнута тятива. Князь поквапився назвати своє ім’я.
Зникли голови в шоломах на зубчастій стіні, за хвилину проскрипіли підойми, на рів опустився міст, який щойно був другим заборолом при в’їзних воротах. По ньому сторожко ступав ратник з оголеним мечем.
«Я воєвода Чермний, – мовив воїн. – Підійди ближче, щоб я побачив твоє обличчя».
Данило беззаперечно виконав наказ, тоді воєвода поклонився і пропустив уперед князя та його охоронців.
«Що привело тебе сюди, князю?» – спитав, коли міст знову став другим заборолом.
Князь підступив до ватри, простягнув до вогню закоцюблі пальці.
«Лихо, воєводо. Орда вже тут?»
«Тут, князю. До замку не підступає, бо й підступити годі: я наказав опустити шлюзи й гаті, Вороновий потік став озером. На Соляному гостинці дозорці пропустили вас, та вернутися по ньому можна тільки з мого дозволу, бо на сигнал із замку вмить відкриваються вовчі ями. Та й шість пороків стоять на зрубах… Ординці розклали намети над Стриєм: як дізналися мої розвідники, ждуть, коли княжич Лев, який минулої седмиці мури Львова розметав, приїде сюди й Тустанську фортецю спалить».
«Не буде цього», – спокійно мовив Данило, й розпогодилось чоло у воєводи.
«Спасибі, князю. Ми так само між собою порішили».
Князь зігрівся біля вогню, розглянувся. Довкола стояли озброєні вої з суворими обличчями. Заспокоєний Данило розстебнув ярицю на грудях, присів на колоду й аж тоді побачив за ватрою жінку в чернечій одежі: сумними очима, наче й не помічаючи князя, дивилась вона незворушно, як облизують пломінці вогкі поліна.
Схопився князь.
«Що тут робить жінка?» – суворо спитав воєводу.
«Нині у всіх лихо», – знітився Чермний.
«Полюбовницю завів у лиху годину і хтивість сієш серед ратників?» – розсердився Данило.
«Ні, господине, – спокійно відказав воєвода. – Нікому ця жінка не належить. Прийшла живот свій оддати за отчину – замість мужа свого, убитого за твоїм повелінням».
«І – за отчину?!» – звів брови князь.
«Право княже – милувати й карати. А отчина є отчиною поза твоїм правом, справедливим чи не справедливим».
«Хто ж ця черниця?» – поник голос у Данила.
«Жона Митуси, Зореслава», – мовив воєвода, і аж тоді підвела на князя очі жінка.
«Зореслава… – повторив
