би відпочивати; та сидів посеред дитинця суворий повелитель, перед яким поникли нині навіть ворохобні колись бояри, – і воєвода чекав його наказу. Проте князь заглибився в задуму, а вої стояли довкола і, стоячи, подрімували: завтра ж буде рать. Воєвода бачив це і, здолавши боязнь, промовив:
«Дозволь, князю, спочити ратникам перед боєм, – і Данило згідливо кивнув головою. – Та й сам приляж у гридниці… Зореславо, – звернувся до жінки, – залиш нас».
«Нехай сидить, – мовив Данило, не зворухнувшись, і Зореслава, що вже підвелася з колоди, знову присіла біля вогнища. – А ти, воєводо, спічни. Я іще не повів свого слова на докір жони Митуси».
Відступилися від вогню тіні ратників і розчинилися в темряві, воєвода теж зник у проймі, що вела в нутро замку, а коли ковані двері глухо брязнули, підвів Данило догори кошлату бороду, аж заіскрився до полум’я золотий хрестик на шиї, – Зореславі здалося, що князь молиться, бо ворушились його губи, і серце її зм’якло від думки, що кається князь за злочин, скоєний ним сімнадцять років тому.
Та не молився князь і не просив у Бога прощення, бо не почував вини за собою; він тихо щось говорив, і лише через мент, коли тупіт, брязкіт, шемрання стихли в замку, почула Зореслава, що мовить князь.
А він розповідав стародавню притчу про те, як дерева вибирали між собою вождя. Попросили дуба, та був він надто гордий, щоб служити братам; звернулися до берези, та який вождь з такої ніжної істоти; бук виявився надто крихким, а смерека надмірно тужливою, тис і без корони знав собі ціну; тож нарешті погодився терен і поповз колючими кущами по узліссі, цупко чіпляв свої гілки до гілок, перехрещував колючку з колючкою – оповив терен ліс наїжаченим заборолом з того боку, звідки дули найсильніші урагани, й розвивався ліс за терновою стіною і шумів.
До лісу ж раз у раз добиралися рубачі, щоб дістати смерек на щогли, дубів на підвалини фортець, тисів для оздоби чи буків на опал; вони йшли із сталевими добре нагостреними бардами і рубали передусім терен, який заважав їм допасти до чистого лісу; терен опирався, колов, ранив, заманював у пастки, й часто гинули в колючому полоні ті рубачі, мов шолудиві пси, – така була владичеська служба в терну.
Усе ж рубачі інколи стоптували тернові кущі, прорубували просіки, прокладали стежки, та коли вже добиралися до лісу, були такі стомлені, що барди не слухалися їхніх рук, і вони мусили вертатися домів, щоб відновити свої сили в перепочинках, а за той час терен розростався і просіки та стежки закривав – ліс жив. Підводилися до неба горді дуби, набирав криці тугий тис, шелестіла ніжна береза й співали сумовиту пісню тужливі смереки. А терен сумлінно виконував свою вождівську повинність, холодно цвів і терпко плодоносив, служба зробила його наїжаченим, настороженим, злим, і не раз зверхньо дивилися на нього захищені ним дерева. А коли таки орда рубачів прорвалася в ліс, вирубуючи його впень, найбільш горді дуби заблагали пощади і стали жолудь родити для ординських свиней…
«Для
