папським послам, які сумирно ждали на нього в Галичі, показати меч на своєму поясі й погодитись на оружну допомогу від латинян, стривожених вістями про спустошені ордою Володимир і Торжок, Козельськ і Чернігів.
Терновий кордон проклав на заході Данило і тепер ждатиме: хай без покори, та на рівних правах проходять через руські митниці німецькі, угорські й польські полки проти спільного ворога, бо єсьм готовий до битви, об’єднавши під своїм берлом Галичину й Волинь.
Князь зупинився біля Німецьких воріт, зійшов з коня і власноручно прибив свій стяг на брамі; блюдники відчинили навстіж ворота – перед Данилом постало людське море й величний город у зеленому маєві.
Народ клекотів, гудів, ревів, вітаючи переможця, та бачив князь, що серед цього святкового натовпу й бояри суть: одні на бік князя стають безповоротно, другі улесливо в очі заглядають, прощення благаючи, а ще інші лють свою у попіл ховають, щоб і не яріла, але аби й не погасла; знав тепер князь, на кого має опертися: щиро вигукують йому славу гамарники, бондарі, лимарі, прасоли, пасічники з Медині, поромники з Перевозця, шевці із Сапогова – їхні діти й брати билися під Дорогичином з крижевниками, – а звитяжну пісню, що підняла в битві упалих духом воїв, склав кметь з-над Буга – співець Митуса.
І сказав князь:
«Слава воям моїм і вам, ремісні люди, і вам, ратаї: озброюєте ви нас, одягаєте й годуєте! Слава й співцям, що звитяжні пісні складають, тож повітаю я нині знакомитого мого співця Митусу: знав я, куди посилати дружини свої на полі битви, він же знав дух воїв. Виходь, Митусо, і стань біля мене!»
З першої лави піших дружинників вийшов нічим не примітний, в сірому каптані, проте вродливий і статний парубійко з гуслями через плече; і помітив князь, як під схвальні вигуки юрби соловіли улесливі очі бояр, що стояли перед ним готові й на коліна впасти; князь утямив, що, мабуть, завелику честь робить смердові, й ця нинішня честь Митусі озлобить бояр, а в серці співця гординю посіє, та про грядущу битву з ордою згадав і сумнів свій умить притлумив: а хто піде в першій лаві на злого ворога – Молибоговичі, Судиславичі чи ратаї, ремісники і кметі? Він окинув гусляра ласкавим поглядом і мовив:
«Чого просиш у мене, Митусо?»
Відказав співець:
«Не золота – важке воно; не високих хоромів – буду завжди з тобою в походах, князю; не поля тучного, для мене поле – вся Руська земля. А дай мені коня борзого і в Тустань пусти з побратимами-воями привітатися, серед яких ти повелів мені жити, та ще побачити мушу мою ладу Зореславу – дозволь привести її в Зелену неділю до Галича на шлюб».
«Бери коня», – відв’язав князь парного буланого від свого сивого – і залопотіли копита над Чев’ю.
…Затупотіло понад Чорнанню, що обмиває Тустанську твердиню, – у Підгороддя влітав вершник. І розсипалися, мов розв’язаний букет ромах, по кущах, у жито, в трави – дівчата, які вийшли на русалії Зеленої
