у, а схоплену холодом шкоринку магми, що он сталево вилискує під вечірнім небом, і тільки борозна, прокладена від корми до небокраю, нагадує, що десь там, у глибинах земного нутра, кипить, бурлить і вихоплюється на поверхню гарячими пухирями розпечена до білого лава.
Прокладена в безмежжі моря дорога заспокоювала Северина: роздратування після перемовки з московським письменником Борисом у конференц-залі теплохода пригасло, проте в душі осіла гіркота, спричинена поведінкою поетів, які перетворили літературну дискусію на шабаш, і він знову відчув нехіть до молодих колеґ, хоча дотепер завше намагався їх зрозуміти.
А вони, з любові до старшого побратима, в доволі фамільярний спосіб відібрали від нього справжнє прізвище – це сталося давно, й Северин уже встиг звикнути, що його називають то Старим, то Татусем, а от прізвисько «Майстер» узяв собі за псевдонім. Такий титул не вивищував його над іншими, але й не принижував: це тверде, цупке й красиве слово означало передовсім працьовитість і вміння – скільки ж то треба було колись ремісним партачам навчатися й трудитись, щоб витворити свій майстерштик і тим здобути право називатися Майстром! Працьовитості Северинові ніколи не бракувало, а вміння начебто само прийшло до нього, й він устиг досі видати друком не один свій майстерштик, за що втішався повагою серед колеґ і читачів.
Северинові не хотілося вертатись до душної конференц-зали, в якій розперезалися поети: поважне зібрання учасників круїзу продовжувалось тепер у здичавілому гаморі, який напевно не стихне до пізньої ночі. Так завершувалася подорож письменників, що мала романтичну назву «Зустріч між трьома морями напередодні Третього тисячоліття» і була організована Центром Світового Відродження, розміщеного в Салоніках. Мандрівка на теплоході «Ренесанс», в якій взяли участь п’ятсот представників європейської творчої еліти, підходила до кінця.
Небо темнішало і врешті всіялося зорями, море стало чорним, і тільки дорога, що розполовинила безмежний водний простір, ніяк не згасала – певне, планктонна живність так фосфоризує; світляна дорога перетинає гладінь і зникає в безконечності – а може, то відбивається у воді Чумацький Шлях, що он паралельно до морського мчить небосхилом, і немає йому краю, і морській дорозі теж кінця немає; а що таке – кінець, що за ним, як те ніщо називається, що ж то все-таки за мана – та безконечність, як її збагнути і чому хочеться її здолати і пропасти в ній? А може, то безсмертя? А що таке безсмертя – де ж йому кінець?
Ні, ні, подібні думки непосильні для людського мозку. Адже вони народжуються не в просторі і не в часі – то нематеріальна субстанція, яка не має вимірів, а все одно хочеться її збагнути: що ж то врешті-решт за категорія – оте безмежжя, чому воно заманює до себе, немов провалля самогубця?
Не міг собі пояснити, з якої причини цієї миті так болісно дійняли його думки про безмежність: чи то куций життєвий шлях зримо явив йому свою межу, чи то буття на нім утратило сенс: творча енергія вичерпалась, а з небуття прозирнула до нього темна влада вічності?
Майстер Северин уперше відчув страх перед тією владою, хоч добре усвідомлював: неминучості боятися марно. Проте щораз то дужче мучив його депресивний стан, й він сердився на себе, що резиґнація почала добиратися до нього саме тепер – після щойно виголошеної доповіді про подорож Андрія Первозваного до осердя першої цивілізації над Дніпром.
Северин читав лекцію українською, її перекладав англійською поліглот Анатолій; доповідь зацікавила слухачів, бо вона навспак повертала усталений погляд, якого ніхто досі не зважувався піддавати сумніву: первісний шлях між Гіпербореєю і Півднем проклали не варяги, які, мовляв, безперешкодно перетинали недержавні простори, заселені напівдикими номадами, а перший учень Христа Андрій Первозваний, він знав від ольвійських купців, що у верхів’ях Дніпра, між Россю та Ужем, процвітає держава Оріяна…
Доповідь викликала дискусію в залі, її розпочала знайома Северинові норвежка Гелена Краґ. Вона говорила російською, зрештою, перейшла на англійську, видно, ця мова давалася їй значно легше.
«Отже, наскільки я знаю, племена, які кочували від Ітіля до Гіпоніса, були не тільки бездержавними – вони не мали ні своїх богів, ні гімнів, ані знарядь праці – тільки луки, списи й кінські табуни, а вождів запрошували з Півночі, бо самі не вміли в себе порядкувати, золоті ж прикраси для своїх жон замовляли у греків…»
«Неправда це, шановна пані Гелено! – гаряче заперечив Северин. – Ті золоті прикраси та пекторалі, що ми їх нині знаходимо у скіфських могилах, – то робота оріянських майстрів: самородного золота греки не мали, зате його незліченно було в Оріяні – чей український гетьман Павло Полуботок, який поклав свій скарб у англійський банк, добував його не на дні моря, а в українській землі, яка колись називалася оріянською, і не греки оріянам, а оріяни грекам продавали оброблений золотий товар».
«Важко в це повірити… А чим доведете, що в тій, як ви кажете, Оріяні, існував аж такий високий рівень культури?»
«А
