не міг повірити, що Мансур насправді зважився на дезертирство, а хвилі відганяли камеру все далі й далі, й урешті чорна цятка зникла за білими гребінцями… Солдат опинився на волі.
Майстер вдивлявся в білу смугу, що протяла сталеву гладінь моря, й думав про свою майбутню свободу в безконечності… А вона ось тут: переступиш борт і здезертируєш з життя, яке стає чимраз більше несприйнятливим і незрозумілим…
Хтось діткнувся теплою долонею до його ліктя, Северин здригнувся й побачив, як із сутінку проступає, наближаючись до самих його очей, смагляве обличчя жінки з розкосими очима – й огорнула Майстра тиха радість: була то люба йому товаришка в круїзі – ескімоска Йоганна з Ґренландії.
«Ваша доповідь мене вельми зацікавила: перекладіть її англійською мовою… Я прийду нині за нею», – сказала Йоганна і зникла в темряві.
II
…Вересень огорнув Атени духотою, безмежне місто, схоже на кар’єри з велетенськими кубами брил, розпеченими спекою до білоти, безладно збігало з гірських схилів і тлумилось у низовині; будинки наповзали один на одного, кваплячись допасти до свіжості Пірейського порту, захаращеного щоглами кораблів, крізь які виднілася яскрава блакить Егейського моря, то тут то там позначеного окрайцями вапнисто-білих островів. У центрі міста вивищувався Акрополь, увінчаний величною колонадою Парфенону, а на зовсім непоштивій віддалі від житла Атени-Паллади, внизу, кипів брудний, пітний і крикливий атенський ринок – місто задихалося від жаріні й смогу, тільки на його околиці, на гірській межі, підвелася до самої слави небес гора Лікабет з храмом Святого Юрія на вершині й модерним готелем на призьбі південного схилу – тут було прохолодно, з гір струменіли потоки повітря, що пахли льодом, й зупиняли вони в підніжжі, зарослому диким помаранчевим гаєм, нестерпну спеку.
До готелю «Лікабет» з’їжджалися з країн балтійсько-чорноморського ареалу письменники; на них чекав у Піреї теплохід «Ренесанс», який за два-три дні мав вирушити до Одеси, щоб звідти повернутися назад – через румунську Констанцу, болгарську Варну, турецькі Стамбул та Ізмір, а потім знову перетяти Егейське море, добратися до Дельф і там урочисто прийняти «Дельфійську декларацію порозуміння».
Круїз, присвячений початкові Третього тисячоліття, мав ознаменувати порозуміння між європейською творчою елітою, примирення між письменницькими поколіннями, сповідниками різних ідеологій та представниками великих націй і національних меншин: незважаючи на певну ідеалізацію задуму, круїз все ж був цікавий і заманливий – особливо для літераторів, ще донедавна скованих імперськими путами й раптом – вивільнених.
Майстрові Северину спочатку й не вірилося, що вперше за всі світові подорожі, які він звершив у своєму житті, ніхто ним не опікується, не дихає в потилицю, не підслуховує й не погрожує – не знана досі воля щемно діткнулася свідомості й солодко огорнула душу.
Й
