стрункі ноги дівчини у вечірню пору стали дрібно перераховувати щаблі драбини, припертої до оборога, й тріщали ті перекладини теж під вагою ставного парубка, – не промайнули ці гріховні виправи повз пильні очі господаря, й зметикував собі суворий і мовчазний Пилип, що пора дівчину виганяти з обійстя або ж брати за невістку…
Позбуватися такої справної робучої сили Пилипові було шкода, а Никола не відступався від дівки ні на хвилину, й коли фартушина на Федорі почала коротіти, й при зустрічі з ґаздою дівчина соромливо прикривала долонями живіт, а заховати гріха вже не могла, Пилип порішив – бо як не цю, то іншу знайде хлопець, а напевне пустішу, чей працьовитішої невістки не міг собі й придумати, – щоб Никола, хоче того чи не хоче, поніс до ксьондза на заповіді.
З того нерівного й для села несподіваного шлюбу народилася дочка Марійка, й Федора стала повноправною господинею в багацькій ґражді під Думською горою. Бабу Фросину, котра й так до господарки ніколи не належала і весь свій вік просиділа в коморі за вишиванням сорочок на продаж, розбив параліч, і ніхто ніколи не бачив її на білому світі, аж до похорону, що його по-багацьки справив Пилип, немовби перед упослідженою жінкою, якій належалося бути першою ґаздинею в селі, а мала вона від мужа менше пошанівку, ніж служниця, виправдовував свою провину після її смерті: на горах ридали трембіти, везла домовину на цвинтар парокінна фіра, за катафалком тягнулася довжелезна процесія, нібито явірницький люд хотів хоч раз у житті побачити найбагатшу в селі господиню; відправляли по ній панахиду аж три ксьондзи – з Явірника, Зеленої та Буркута, й справив Пилип гучні поминки на просторому подвір’ї ґражди: столи вгиналися від наїдків і питва, ґазди один поперед одного споминали достоїнства найгіднішої в селі жінки, молодиці вмивалися сльозами, витирали очі й носи шальоновими хустками, бідкалися, завивали, аж поки ті голосіння не перемінилися в коломийкові співи і п’яний регіт.
Баба Фросина померла ще при достатку. В Пилипа було все, що міг послати Господь працьовитому ґазді, та найпильніше доглядав він рогату худобу. Кожну корівчину називав по імені: Мінка має спущені вниз роги, ніби дівочі кіски, молода, проте сумирна, й дає на день аж п’ятнадцять літрів молока; Краса ходить з дошкою на лобі й має червоні люті очі, нападає навіть на бика – від неї одного разу потерпів сам Пилип і відтоді обходив товар у кептарі з діркою на спині, проте не продавав Красої й не різав, бо мав від неї таке густе молоко, що півгладущика бралося густою сметаною, хоч край ножем; Ласка була красунею з великими очима, з яких по-людському котилися сльози, коли її якийсь пастух врепіжував прутом по хребті за непослух, й тримав Пилип Ласку лише за вроду, бо надоював від неї, що кіт наплакав… Кожну коровину леліяв Пилип, а мав їх щось аж десять.
Довгими зимовими вечорами, коли в ґражді западала нудьга, й тяжко було дочекатися чергового передзвону старого настінного дзиґаря з чавунними вагунами, мовчазний Пилип заводив розмову про худобу: загинав на лівій руці
