вступивши місце почуттю кровної приналежності до святої місцини над обривом, й у цю хвилину відчула вона, що ніяка сила не зможе вирвати її коріння, яке вросло в цей гірський кряж, де б не закинула доля, що тут початок і кінець, альфа й омега її життя.
Не виймаючи із гнізда верхньої дилини, вона перескочила вориння і вбігла, таки вбігла до хати й перш ніж обняти матір, батька і брата, які сиділи за обіднім столом і, уздрівши її, сторопіли, обвела пильним поглядом світлицю й, помітивши на припічку мосянжову головку бартки, насічену кружальцями й трикутниками з чорними цятками над кутами, схопила її, припасувала до держака, й коли розломи тісно увійшли один в одного, поглянула на батька й подала йому через стіл топірець, та брат Йосип перехопив його, притиснув до грудей і вигукнув зловтішно:
«Таки вернулась!»
Якусь хвилину всі стояли мовчки, й ніхто не важився заговорити першим: кожен знав, що будь-чия мова почнеться з питання про бартку – чому вона зламалась і яким чудом держак потрапив до рук Оленки?
Мама Палагна зупинилася перед дочкою з розпростертими до обіймів руками: обидві – біляві й схожі між собою – стояли навпроти циганкуватих батька й сина, теж схожих: в старого Юри дрібні кучері побила сивина, а Йосипові, ще дрібніші, вилискували, ніби нафарбовані купервасом, – і так застигла родина в кімнаті, бо тайну бартки знали тільки Оленка і її старший брат; вони дивилися одне на одного, не зважуючись порозумітися: розкривати перед батьками таємницю чи ні…
Та врешті в Йосипа розтулилися вуста, й він виплюнув зневажливі слова, які розкрили для батька й матері секрет зломаної бартки, й скрушно зітхнула мати, а старий Юра й далі стояв із зціпленими зубами, тільки жовна заворушились під шкірою на обличчі, коли вислухав до кінця жовчну Йосипову мову.
«Шкода, що-м не поклав його намертво, паскуду, – зчеповз келеп по баранячій шапці, а на другий помах відхилився Михалко, і я луснув топірцем по каменю – свиснула тоді в один бік головка, а держак випав з руки… Слава Богу, намацав головку в потемках на землі. А того повели… Й нічого йому не сталося, тільки кров зацебеніла з носа, як вода з фаєрманської помпи…»
«А за що?» – спитала коротко Оленка.
«А за те саме… “Злодії йдуть!” – вигукнув Михалко, наш гурт побачивши. Та якби то справдешній Апостол це сказав, я ще б, може, поправувався з ним, за що так обзиває – можливо, розтовкмачив би мені справдешній, чому така ганьба впала на нас, а це дзявкнув Михалко Джемига, а то хіба лише дитина не знає, звідки взялося в Явірнику те потороччя! І чим займались за совєтів, а може, ще й за Польщі та за Австрії… З вошей не вилазили, тому Апостолам задниці лизали!»
Йосип аж задихався від люті, а Юра й далі стояв непорушний і, видимо, стримував у собі гнів, щоб не вибурхатився з горла при великому святі. Сказав лише:
«І добре зробив Йосип. Підпанки завше гірші, ніж пани…»
Палагна мовчки вислуховувала
