style="font-size:15px;"> То коли донька покійної вже нині Калини Федора, наймичка Пилипа Апостола, чекала в хижі свого вітчима Івана Джемиги на молодого з боярами, а на подвір’ї ще з-перед вечора грали троїсті музики й здіймалася стовпом весільна курява, вийшли з лісу четверо упівців і, безпечні, що в цю западину гарнізонники з Жаб’я напевно не прийдуть, поскладали автомати на призьбі біля колешні, випили по склянці горілки і в танець пустилися.
Танцювали вони шаленого «аркана» всю ніч, наче із життям прощалися, а певне, що так, бо ж дивилися щоднини і щоночі смерті у вічі, а перед досвітком на подвір’я Джемиги замість боярів увірвалися, немов шуліки, облавники, схопили всіх чотирьох партизанів, звели в узвір і там постріляли. Й стихло весілля… А вранці, нічого про це не знаючи, примчали на конях молодий з дружбами – й забрав багацький син Никола бідну молоду до своєї ґражди, і стала Федора господинею там, де досі в наймичках ходила.
На другий день пронеслася чутка, що про партизанське гостювання на багацько-бідняцькому весіллі доніс тієї ж ночі в жаб’євський гарнізон той самий Іван Джемига, який Калинин гріх покрив. То скарали його на смерть партизани, й залишився на світі від нього й Калини син Михалко…
«Не розумію, навіщо ви про це розповідаєте, тату», – перепинила Оленка батькову мову й сіла скраю до обіднього столу, а мати накладала їй у миску підпалки з курятиною.
«А для того, – гаркнув Йосип, – що на Попі Івані зустрів мене образливим словом той самий Михалко – теребізький курокрад!»
«Я бачила ту кров, що ти пролив, – тихо сказала Оленка. – А чи довго ще роситиме вона наші гори?»
Ніхто на її слова не обізвався, і святкова їжа нікому не йшла до рота.
Розділ п’ятий
Перед вечором батько з матір’ю пішли на другу половину хати, Йосип вибрався на оборіг, де літував, й Оленка залишилася сама. Постелила на бамбетлі й, до краю втомлена, лягла, та сон не брався повік. Перед очима бовваніли руїни обсерваторії на вершині Попа Івана і яріла кривава латка під муром на снігу… І втім дівчина уздріла, ніби наяву, нахабний лик Михалка Джемиги, якого ніколи не бачила, проте знала, що він саме такий: брунатне обличчя, а очі, запалі під дуги брів, зачаїлися й хижо поблискують; вузькі й чорні, мов п’явки, губи розтулюються й випльовують на Йосипа образливі слова, – й тоді злітає уверх бартка, тяжко падає на Михалка, збиваючи баранячу кучму з його голови, й бачить одночасно Оленка червоні, мов у розлюченого бика, Йосипові очі, а маленькі Михалкові втопилися глибоко під череп і крізь кров, що заливає його обличчя, пронизують ненавистю ворога.
Й думає Оленка: звідки взялася ця страшна пізьма між сусідами, та ще й далекими родичами, які на одній землі живуть і однією мовою розмовляють, чей спричинилися до неї не сільські прозиванки, котрі ще жодного гуцула не обминули, а десь у правіку добрі й лихі вчинки двох гілок шумеївського роду спородили гидке й благородне ймення й визначили – кому славу й винагороду за добродійство, а кому погорду й кару за злочини.
