то ж побутова власність далекого, проте прямого Лук’янового предка, який виготовляв посуд для зберігання вина й харчів, а щойно знайдені кам’яні сокирки – для того, щоб вирубувати в пущах місцину, якою потім володітиме він, Лук’ян…
І не може такого бути, навчав хлопця доктор Смішко, щоб твої прародичі розмовляли іншою, ніж ти, мовою, бо звідки взялися ті вічні назви – Город, Могилка, Замчище, а річка, в якій ти купаєшся, називається Пробоїще, а ліс у Березові – Княжий, потік у Дорі – Боярський, а от назва цієї гори, яку називають Дзембронею, походить від слова «зембр – зубр»; ти чуєш, синку, що ці тисячолітні топоніми звучать твоєю рідною мовою, – то можеш собі уявити, як далеко сягає твій рід…
Іван Іванович теж охоче допомагав молодому вчителеві дошукуватися в архівних справах слідів далеких і близьких предків, а той, вернувшись додому, писав для себе, проте леліяв у душі думку, що його праця знадобиться нащадкам, – історію Білої Річки.
Шварна приїхав до Лук’яна в гостину на цілий тиждень. Петрового дня він хоче потрапити до Красноїлля на храмовий празник, куди в цей день стікаються гуцульські родини з Устєрік, Яблуниці, Криворівні, Ясенова, – щоб попросити в красноїльського отця дозволу переглянути церковний архів, а може, і в людей щось цікавого випитає. Іван Іванович знайшов у Заболотівському архіві слід брусторського пароха Петра Ступницького, який свою останню парафію займав у Красноїллі й там помер. Священник, як свідчить запис, залишив почерпнуту з розповідей старожилів хроніку опришківського руху часів Марусяка, Штоли й останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука, якого стратили в Коломиї.
Шварна сподівався знайти цей документ у паперах тутешніх церков…
Марія поралася на кухні, готуючи обід, Іван Іванович і Лук’ян Васильович розмовляли в бібліотечній кімнаті й почули втім чоловічий голос в передпокою. Виглянули й побачили Марію, що повисла на шиї в молодого парубка, примовляючи:
«Звідки ти тут узявся, братчику мій ріднесенький?»
Лук’ян Васильович пішов назустріч Данилові з розпростертими руками й по дорозі розгладжував вуса, готуючись до обіймів.
«Як ся маєш, дорогий шваґерку? А то якими вітрами тебе занесло – стужився, певне, за горами, небораку, та й як не затужити, коли тут тепер така краса!.. Гей, та заходь до нас у кабінет, ми тут з Іваном Івановичем… Але передовсім познайомтесь: це наш славний архіваріус зі Львова, і якщо тобі спотребиться, наприклад, метрика маґната Яблоновського, то він умент тобі її знайде… А це, Іване, Марійчин брат».
«Міг би й не підкреслювати, – посміхнувся Шварна. – Вони обоє – як дві краплі води!»
«Тільки одна крапля вже досить каламутна, а друга – як та росичка Божа, – засміялася Марія і з любов’ю погладила брата по волоссю. – Але заходьте, заходьте до вітальні, дорогі мої, обід уже готовий».
«Яка ж то расова порода! – не переставав захоплюватися Іван
