село Білу Річку увінчати палацовим будинком, зовсім не схожим на довколишні хижі, що розсипалися в понизов’ї на річкових побережжях, а вибудувати цю світлу будівлю принаймні над Солотвинською Бистрицею, звідки рукою подати до станіславівських інститутів, музеїв, бібліотек, театру, без яких Вишиванюк обійтися не міг, а що не міг він теж обійтися і без Білої Річки, то начинив свій дім книгами, картинами львівських та станіславівських художників, з яких щодругий був його сердечним приятелем, начинив інкрустованими тарелями, різьбленими касетками і трійчастими свічниками роботи соколівських та яворівських майстрів, прерізними сувенірами, а ще колекціями гуцульських люльок і топірців.
Вірна Лук’янова дружина Марія, яка не дорівнювала чоловікові освітою, заповнила всі кімнати дому подушками, скатертинами, рушниками та портьєрами з космацькими й брусторськими узорами – і все те в палаці Вишиванюків пахло смерековою смолою, воском та крохмалем; а коли ті всі кімнати встигала прибирати господиня – не вгадаєш: навіть найзанудніший чистоплюй не міг би тут знайти ніде й порошинки.
Не мав Лук’ян Васильович ніякого стосунку ні до Апостолів, ні до Злодіїв – ставився він до розмиру між шумеївськими родами по-філософськи скептично, мовляв, у просвічений час не повинні мати місце старі забобони й задавнені порахунки – нинішний люд, на непохитне переконання вчителя, потребує передовсім освіти, бо тільки наука і знання можуть задекларувати світові, що на кожному клаптику української землі – в багатолюдних містах чи в глухих селах – живе народ, готовий до повноправного незалежного життя. А тому давно пора – бодай у думках – поміняти опришківські келепи й партизанські шмайсери на книги й пера – чей тільки за допомогою освіти і натужної праці на землі може народ вибратися з трясовини принижень і неґації на рівень поваги й пошанівку серед сильніших сусідів.
За німецької окупації Лук’янові батьки, які з діда-прадіда працювали зваричами на соляних жупах й жили небідно, послали Лук’яна до Коломийської ґімназії, а що ґімназійне навчання з кінцем війни припинилося, хлопець завершував середню освіту в жаб’євській вечірній школі, одночасно працюючи жупником на гринявському соляному промислі й заробляючи непогані гроші. Саме тоді він виснував, що не конче варто покидати село, йти навчатися до міста й там напівголодним гризти науку, адже всі знання – в книгах, і тільки на них треба витрачатися; якщо захочеш, дадуть вони тобі освіту не гіршу, ніж її можна здобути в університетських аудиторіях, таж колись сини аристократів навчалися вдома! То правда, але для цього треба бути самому в душі аристократом, вміти виховати його в собі.
Й Лук’ян ревно займався самовихованням, відвідував станіславівські музеї, бібліотеки і театр, заочно здобув вищу освіту в Педагогічному інституті, став директором неповно-середньої школи в Білій Річці, на храмовому святі в Явірнику зустрів найвродливішу на світі дівчину Марійку Шумеївну, одружився, побудувався й осів навічно в рідному селі. Давав учням ґрунтовні знання, й багато хто з них, закінчивши вищі навчальні
