на найвищому рівні новітнього людського розвитку.
Наступному поколінню, яке формуватиме начало нової епохи, треба пам’ятати: антикультура, що її несе в собі навіть найдемократичніша цивілізація, невпинно нівелює національні грані духовного життя, руйнує набутки народних традицій, створює маскультуру, яка здебільшого не є національною, підмінює романтизм практицизмом, зневажає ідеалізм, притлумлює ініціативу, гнучкість і винахідливість людського мозку: з одного боку, народжує поодиноких вчених, які створюють думаючі машини, а з другого – бездумну масу фахівців, які не знають навіть таблички множення… Усі цивілізації – посестри, й відрізняються вони часто-густо зовнішньою машкарою: одна одягається в смокінґ, а інша в шкірянку з портупеями, одна керується холодним практицизмом, друга – жорстокістю, але і та, й інша однаково руйнують національну ідентичність.
Тож закликаю молоде покоління, яке житиме в третьому тисячолітті, щоб, не гаючись, ставало воно за верстати й починало ткати матерію, з якої можна буде пошити гамівну сорочку для майбутньої цивілізації.
Такою сорочкою має стати література. Та пошити її треба модно, не за старим кроєм – проте на традиційно-національній канві.
…Добре знаю: будь-яка праця, зокрема й письменницька, виправдовує себе лише тоді, коли додає до людського існування бодай дрібку нового смислу.
Мене огортає сумнів, чи вдалося мені цього досягти, я беру зі стелажа томи моїх книг, продумую зміст кожної і запитую себе: якою ж новизною я збагатив духовний світ мого читача? Інформацією, фактажем, політичним підтекстом, мистецькими знахідками, ліричністю, темпераментом фрази, лаконічністю мови, витворною стилістикою?
Може, й цим. Проте усвідомлюю, що над усіма переліченими категоріями мала б вивищуватись одна, універсальна, яка б їх узагальнила й підвела до одного поняття – краса мислі!
Мисль повинна бути гармонійною, схожою на мудру і вродливу жінку, й коли природа зненацька витворить такий величний симбіоз, хто ж тоді встоїть перед всемогутнім дивом, хто не потрапить у залежність від нього, хто, пізнавши його, не збагне нової грані життєвого смислу? Я закінчив свій буйний, тривалий і виснажливий танок, що, немов гуцульський аркан, загнав мене до сьомого поту, і я, знеможений, віддихуюся й продумую весь рисунок танцю від початку до кінця й найбільше сумніваюся у вдалості його початку. Чи варто було пускатися в крутіж із вимахом бойового топірця, символізуючи цим битву і кровопролиття, чи не розминувся я, танцюючи, із сутністю мистецтва – образом краси землі та її природи, завжди доцільної й мудрої, з якою я від народження злитий, і тому мав би стати її речником, а не апологетом суєти земних істот, котрі ту природу безжально тратують, – чи не краще було розпочати свій «аркан» з ліричних ритмів? Бо хто такий письменник: протоколіст подій, учасник битв чи передовсім естет? Котра з цих сутностей стоїть найближче до мистецтва, яке я обрав своїм фахом і безнастанно наповнював ним своє життя?
