Віктором Ющенком я познайомився ще під час мого депутатства у Верховній Раді України: молодого вродливого мужчину, відомого фінансиста, ми обирали на банкіра держави. Звісно, націонал-демократи з Народної ради були готові голосувати за нього, але ж тоді наш парламент кишів комуністами, і ми в безнадії сподівалися, що, може, вони ще не зорієнтовані, хто є Віктор Ющенко, й хоч частина їх проголосує «за». Та наші надії ураз згасли, коли претендент без елементарної дипломатичності заявив з трибуни: «Голосуйте, як хто хоче, тільки ось що скажу вам: я український патріот і – вмію!»
Ці слова, видно, мали магічну силу – Ющенко й донині володіє певною магією, адже його рейтинґ не падає вже багато років. Й хоч був він для комуністів неприйнятний, все ж сталося диво: табло висвітлило тріумфальну перемогу претендента, депутати проголосували за нього конституційною більшістю. Подібне повторилося, коли його обирали прем’єром України. А втім, за допомогою самої магії надто довго при владі не протримаєшся – ми вже нині знаємо, коли і як опам’ятовувалися Ющенкові вороги…
Це зрозумів і сам Віктор Андрійович: він відсунув від корита олігархів і виплатив людям зарплати. За це його й зняли олігархи з посади прем’єра, і він сказав тоді: «Я іду, щоб повернутися!» І він повернувся до людей – став народним лідером, очоливши перед виборами блок «Наша Україна».
На початку минулого року Ющенко приїхав до Львова. Саме тоді я очолив львівський Комітет громадських організацій на підтримку «Нашої України» на виборах, й мені, Почесному громадянинові Львова, випала честь привітати гостя в сесійній залі Львівської міської ради з присвоєнням йому такого ж звання. Я сказав: «Ми підемо за вами, Вікторе Андрійовичу, якщо ви від нас не відступитеся». – «Ніколи цього не станеться!» – відповів він, обнімаючи мене.
Увечері Ющенко запросив представників львівської націонал-демократичної громади в ресторан «Ювілейний» на дружню вечерю, і я втішався тостами патріотів, які славословили лідера й бажали йому стати Президентом України.
Та незабаром настигло мене прикре розчарування.
22 травня цього року, на саме свято «В сім’ї вольній новій», приїхав до Львова прем’єр України Віктор Янукович. Участі в Шевченківських святкуваннях він не брав, бо навіщо це йому – донбаському русофілу, проте запросив на вечерю, теж дружню, групу творчих працівників, тих самих, які недавно вітали Ющенка в «Ювілейному», – в ресторан «Озеро» в Наварії.
Мені теж запропонували повечеряти з високим гостем. Я довго вагався, адже рік тому заявляв про свою прихильність до екс-прем’єра Ющенка: як оцінять люди мою згоду? Проте таки спокусила цікавість…
На вечорі я сидів серед своїх колеґ – художників, письменників, акторів – якраз навпроти прем’єра і голови Львівської обласної адміністрації Мирона Янківа, який вже не один раз пропонував мені зустрітися з ним сам на сам для дискретної розмови, та я все ухилявся.
