жовнірів і чи допоможе він допасти до вічного супокою душам українських мучеників – із Соловок, Колими, Сандармоху, Дам’янового лазу, Биківні – і несть їм числа, тим нашим піщаним могилам.
3 серпня. Я поїхав із групою львівських учених у Підлисся – на щорічне сходження на Білу гору до Маркіянового хреста.
Майже чверть століття не бував тут, а чому – не можу сам собі пояснити, адже колись, заквартирувавши з ласки директора картинної ґалереї Бориса Возницького в королівській кімнаті Олеського замку і працюючи над своєю львівською трилогією («Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської» і «Вода з каменю») цілих сім років, я часто вибирався в похід, пішо стартуючи з Олеська. Минав Ожидів, доходив до Підлисся, там хвильку відпочивав біля криниці між двома дубами на подвір’ї плебанії Маркіянового діда Романа Авдиковського, а далі спинався на Підлисецьку гору до піднебесного хреста, якого 1911 року народ на плечах виніс на честь століття і вічної слави Шашкевича, і йшов безкінечним Вороняцьким хребтом, минаючи Гавареччину, що сховалася в гірських проваллях, аж до Підгорецького замку й Пліснеського городища й до вечора допадав до Олеська – і все це за один день, і де бралися сила, охота й той порив не дуже вже молодого письменника, який, пройнятий марнославними амбіціями, взявся завойовувати словом світ!
Гай-гай… Чогось таки досяг, а скільки нездобутого пропало за обрієм моїх бажань, та назавжди у пам’яті залишилась ця неповторна, як і молодість, дорога через ліси, переліски й байраки, те романтичне піднесення, ті неповторні миті, коли рукою досягав неба і брав у розтулені долоні м’ячик сонця, а слухом ловив і вловити не вмів потаємні згуки, що долинали з гаварецьких пропастей – певне, то перекликалися гончарі біля гарячих, мов саме пекло, печей, а може, пастухи виганяли на вечірній випас коней – і щоразу, коли закінчувався день, я бачив мого дикого коня, який галопував на схід – крізь дні і ночі, і віки – білий неосідланий кінь на гарячому крузі сонця…
Я нині знову тут – на вершині Білої гори. Священники відправляють Службу Божу в наметовій каплиці біля Маркіянового хреста, а колись лиса гора вже поросла молодим сосновим бором; я виходжу на край обриву і вдивляюся в неосяжну просторінь: внизу, немов коралові рифи на дні прозорого моря, припали до землі села Підлисся й Княже, вивершені срібними банями церков, а на світі тихо й світло, як це буває тільки в неділю: долинами по травах і хлібах сотаються тіні хмар, течуть, немов темні води, які щойно видобулися із землі, до глибоких байраків і ринуть нечутними водоспадами у вияри, а піднебесна гора, яку так любив Маркіян, височить над безмежжям нашої землі, й видно з неї всю Україну аж до Чернечої гори за Каневом.
І я знову дивуюся, як таким широким простором і мільйонами людей на ньому протягом століть могли володіти чужинці і що сталось би з нами, якби не виросли ці дві духовні вершини на нашій землі?
…Двадцять років тому я віддав читачам
