align="center">Розділ четвертий
Батько і син
За наметом клекотів Майдан: змішалися на ньому в єдиний гул співи, музика, голоси промовців, і щораз більше переважали вигуки та скандування; в багатотисячному натовпі, немов у грозовій хмарі, гусло й тужавіло зловісне рокотання, що загрожувало розрядитися нищівним градом бунту; пориви людської люті, стримувані страхом перед катастрофою, загусали до стану плазми, і досить було однієї необачної іскри, щоб закрутило столичне небо спустошливе торнадо.
Порошив сухий сніг, притрушував холодною піною марево гніву; я відхилив дверну пілку намету й у присмерку побачив розгойдане море голів на площі; людська хвиля хилиталася, готова вийти з берегів – і мене пройняло змішане почуття тривоги, втіхи й гордості… І тут мені згадалися колишні слова зневіри мого приятеля Михайла, котрий, як і я, невідривно вдивлявся у натовп на безкраїй площі й, можливо, переоцінював давні свої постулати, які пригнули його до землі, коли над нашим світом, немов осіння шарга, зависла байдужість і втома: «Ці вже не вийдуть на арену, це травоїди, як говорив Донцов». І, бажаючи, щоб він і далі не відмахувався від моїх докорів легковажною притчею про песимістів і оптимістів, а щиро розкаявся за зневіру, сказав я йому, затруюючи свої слова краплею гіркоти:
«То ти вже переконався, що наш народ не бидло, маловіре?»
Михайло затулив пілку намету, повернувся до мене, примарне світло маловольтової лампочки впало на його обличчя, й не побачив я на ньому й тіні образи, ані розкаяння за свою колишню слабкість; він заговорив, як мені здалося, не так до мене, як до себе самого:
«Я навіть найпослідніших невдах ніколи не вважав бидлом, брате. Кожен, хто живе на нашій землі, є людиною зі своїм цензом духовності й світогляду. Але якби всі громадяни об’єдналися в єдину силу, що важко собі уявити в Україні, – навіть тоді залишилися б із тавром рабів на чолах…»
На цю інвективу він, видко, чекав моїх заперечень й помовчав, та я думав так само. Цього Михайло не відчув і тому взявся обґрунтовувати свої міркування:
«Імперії, брате, неминуче гинуть, однак полишають на землі інфраструктуру, яку вчорашні невільники не вміють перебудувати до нових потреб і не мають теж сили здерти з лобів рабське тавро… На жаль. І я, який у неволі не боявся ні ізоляторів, ані психушок, залажу нині у свою шкаралупу, ховаючись від омріяної дійсності, й замість виходити на люди володарем становища, боязко оминаю на путівцях моєї незалежної держави ворогів, які тими путівцями ходять і нахабно не вступаються мені з дороги: слідчі, донощики, злочинці-психіатри… То чи ж я є вільним у своїй державі і чи не мають мене долати сумніви? Я хотів у нашу незалежну політику увійти не в арештантській робі, а в білих рукавичках – так думалося мені, в’язневі, який вийшов на свободу. І що побачив: нинішні політики й наміру не мають одягати на руки рукавички, а що забруднюватися я більше не хотів, то змінив спосіб своєї діяльності, яка дозволяє мені висловлювати віру й зневіру».
«І
