воду, але ж не заводьте нас у глухе підпілля, дайте команду до вимаршу на передню лінію! Чуєте, пане Полковнику, час не чекає – мусить хтось дати сигнал до походу! Хай же впадуть мури нашої неволі!»
Коновалець й оком не зморгнув на мову Степана Федака, й подумала Ольга: скільки в нього витримки, а Степан не знає міри – цей відважний вояк повинен стояти під командою розважного зверхника… Полковник відвів погляд від розпаленого бунтівною мовою поручника Федака, повернув голову до учня Академічної ґімназії Романа Шухевича, що стояв, слухаючи старших біля вікна. Бабуся Герміна дозволяла внукові бути присутнім при поважних гостях; в хлопця настовбурчився кучерявий чуб, і Степанові слова відбивалися в його очах гарячим захопленням; Полковник підвівся, підійшов до Романа й аж тоді відповів на запальний вибух Федака:
«Спочатку мусимо підготувати амуніцію, пане поручнику, скласти план військових дій, створити військову школу. І якщо ми не встигнемо розпочати бій, то на майбутню битву поведе своє покоління цей юнак, коли стане мужем. Правда, Романе? – Полковник поклав хлопцеві на плече долоню. – А не злякаєшся?»
«Не злякаюся!» – випалив Роман і виструнчився перед Полковником.
…Такого наказу Коновалець не давав, але це сталося. Наприкінці вересня 1921 року прибув до Львова на візитацію своїх нових володінь маршалок Юзеф Пілсудський. І коли він у супроводі воєводи Грабовського вийшов з маґістрату, щоб із трибуни привітати польських громадян, які перед ратушею заповнили ринкову площу, з натовпу вихопився високий чоловік у військовому мундирі, вийняв з кишені кітеля револьвер і зі словами «Це тобі за зраду Петлюри!» вистрелив у маршалка. Вождя впору заслонив воєвода Грабовський і впав поранений. Нападника затримали: був то Степан Федак на псевдо Смок.
До вілли пані Герміни прибігла Ольга й до зімління схвильована вигукнула:
«Я мушу побачити Полковника!»
Та Коновалець сам вийшов на ґанок: йому вже доповіли про атентат на Пілсудського.
«Це Степан вчинив, його схопили, – заговорила Ольга. – У місті арешти… Ви мусите заховатися, пане Полковнику!»
«Заспокойтеся, панно Ольго, – спокійно відказав Коновалець. – Я вже споряджений у дорогу, сьогодні виїду до Праги. Шалений Степан! Але ж таки подав сигнал і, мабуть, впору…»
«Я проведу вас, – підійшла Ольга до Коновальця й зупинилася в нерішучості. – Тільки до двірця…»
«Прошу провести мене до Праги».
«Як накажете, пане Полковнику…»
Увечері до кордону помчала двокінна бричка, в якій сиділи Коновалець, Ольга і двоє охоронців.
Максим Безрідний залишився у Львові в розпорядженні полковника Романа Сушка.
…Цей спогад блискавкою прошив мозок Максима Безрідного, коли він, розгублений, стояв перед Остапом. Але додав йому рівноваги. Чейже сказав Полковник молодому Шухевичу: «Ми підготуємо
