теж може бути.
– У тебе в робітні є отрути? – спитав Вільям, коли ми йшли до лічниці.
– Залежить, що ти розумієш під отрутою. Бувають субстанції, які у малих дозах корисні для здоров’я, а в надмірних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зілляр, я зберігаю і вживаю їх дуже обережно. На нашому городі я вирощую, наприклад, валеріяну. Кілька крапель у напарі з інших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б’ється. Надмірна доза викликає нетяму і смерть.
– А ти не помітив на трупі ознак якоїсь конкретної отрути?
– Ні. Але чимало отрут не залишають слідів.
Ми дійшли до лічниці. Тіло Венанція, обмите в лазні, доправили сюди, і тепер воно лежало на великому столі в Севериновій робітні; лембики та інші скляні й череп’яні причандали навіяли мені думку про майстерню алхіміка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях уздовж зовнішнього муру тяглася довга вервечка плящинок, колбочок, глечиків, повних різнобарвних субстанцій.
– Непогана збірка цілющого зілля, – сказав Вільям. – Усе це плоди вашого городу?
– Ні, – мовив Северин, – чимало рідкісних і заморських зел привозили мені впродовж років ченці, які прибували з різних кінців світу. Крім субстанцій, які легко одержати з тутешньої рослинності, я маю й чимало цінних і рідкісних речовин. Дивись-но… товчений аґалінґус, він походить з Хіни, а дістав я його від одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індії, чудово гоїть рани. Живосрібник воскрешає з мертвих, сиріч приводить до тями зомлілих. Арсеник – він надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути. Огіркова трава лікує легеневі хворості. Буквиця ж помагає при пошкодженні черепа. Смола мастикового дерева спиняє легеневу мокроту і важкі катари. Мирра…
– Та сама, що її принесли тріє царі? – спитав я.
– Та сама, але вона слугує також для запобігання викидням. А ось це – мумійо, вельми рідкісна річ, яка утворюється внаслідок розкладу муміфікованих трупів, з неї готують чимало чудодійних ліків. Мандрагора, добра на сон…
– І збуджує тілесне бажання, – додав мій учитель.
– Так кажуть, але тут, самі розумієте, її для цього не вживають, – усміхнувся Северин. – Погляньте-но сюди, – сказав він, беручи одну з плящинок, – це туція, чудотворно впливає на очі.
– А це що таке? – з цікавістю спитав Вільям, торкаючись камінця на одній з полиць.
– Це? Це мені подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti, тобто lapis ematitis. Схоже, він теж має цілющі якості, але я ще не зрозумів, які саме. Ти його знаєш?
– Авжеж, – сказав Вільям, – але це не ліки.
Він вийняв з ряси ножичок і повільно підніс його до каменя. Тільки-но він наблизив ножичок до каменя, делікатно тримаючи його в руці, я побачив, як лезо різко смикнулося, немов Вільям раптом ворухнув зап’ястям, хоч насправді він цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.
– Бачиш, – сказав мені Вільям, – це магніт.
– А для чого він? – спитав я.
– Багато для чого, колись тобі
