він голосно спитав: «Хто це йде нагору?» – звертаючись до Малахії, що саме йшов до бібліотеки, ступаючи по соломі, яка приглушувала його кроки. Всі ченці дуже його поважали і часто зверталися до нього по допомогу, читаючи йому важко зрозумілі уступи, запитуючи його думку про якийсь коментар чи радячись, як краще зобразити якусь звірину чи якогось святого. Він же спрямовував у порожнечу свої погаслі очі, немов вдивляючись у сторінки, що жили в його пам’яті, і відповідав, що лжепророків зазвичай зображають єпископами, а з уст їм вискакують жаби, або пояснював, якими самоцвітами мають бути прибрані мури небесного Єрусалима; що арімаспів слід малювати на мапах поблизу землі пресвітера Йоана[104] – і радив не зображати їх потворність надто яскраво: достатньо нашкіцувати їх приблизно, аби лиш можна було їх упізнати, адже вони не мають збуджувати надто уяву, а відразливість їхня не повинна викликати сміху.
Якось я почув, як він радить одному коментаторові, що тлумачити recapitulatio[105] в текстах Тихонія треба за святим Авґустином, щоб уникнути донатистської єресі. Іншого разу я почув, як він дораджує спосіб відрізняти єретиків від схизматиків при укладанні коментарів. А ще якось він пояснював розгубленому книжникові, яку книгу той має шукати в каталозі бібліотеки, мало не вказуючи сторінку, на якій вона згадана, й запевняючи його, що бібліотекар радо видасть йому цю книгу, бо то твір богонатхненний. Врешті одного разу я почув, як він сказав, що таку і таку книгу не варто шукати, хоч вона і є в каталозі, бо ще п’ятдесят років тому її погризли миші і вона розсиплеться в руках у того, хто її торкнеться. Одне слово, він був воістину пам’яттю бібліотеки і душею скрипторію. Іноді він напучував ченців, чуючи, як вони теревенять між собою: «Поспішіть свідкувати про істину, час-бо вже близько!» – натякаючи на пришестя Антихриста.
– Бібліотека свідкує про істину і помилку, – сказав тоді Хорхе.
– Звісно, Апулей і Лукіян провинні у багатьох помилках, – мовив Вільям. – Але під покровом своїх вигадок казка ця містить і добру мораль, бо навчає, як дорого доводиться розплачуватися за власні помилки, та й зрештою я вважаю, що історія чоловіка, оберненого ослом, натякає на перетворення душі, оскверненої гріхом.
– Можливо, – сказав Хорхе.
– Утім, тепер я розумію, чому під час тієї розмови, про яку він розповідав учора, Венанція так зацікавила проблема комедії; бо ж казки такого штибу теж можна прирівняти до комедій старожитніх авторів. І одні, і другі не розповідають, як трагедії, про людей, що існували насправді, вони, каже Ісидор, мовлять про людей вигаданих: «fabulae poetae a fando nominaverunt quia non sunt res factae sed tantum loquendo fictae»[106].
Спершу я не міг зрозуміти, навіщо Вільям вдався в цю вчену діятрибу, і то з чоловіком, який, схоже, не полюбляє подібних тем, та відповідь Хорхе показала мені, яким проникливим був мій учитель.
– Мова того дня йшла не про комедії, а лише про дозволеність сміху, – насупившись, мовив Хорхе. А я
Стисле повторення
Поетичними назвали їх казками, вони-бо оповідають не про речі дійсні, а про речі вигадані
