крикнув з незахованим переляком, – цей негідник зважився вас проклинати? Чому ви мені про це ніколи давніше не писали?
– Тихо, тихо, мій сину! – заспокоювала старенька з ледве помітним гірким усміхом, – це вже така давня застаріла пісня, що я її вже й сама забула! А все ж таки після всіх таких тяжких хвилин сиділа біля його постелі й усипляла молитвами до Спасителя. Особливо ж одного разу, а він проказував молитви за мною. Так, так, мій сину; ти цього не розумієш, як і багато, багато дечого іншого не розумієш. Андруша молився, хоча б по п’яному, а все-таки проказував молитви за мною, і, мов сама засинаючи, примовила пів голосом, – молився, синку, зо мною…
Але, бійся Бога, мамо! – вигукнув з жахом, обурено, син, – того чоловіка, маючи його таким перед собою, був би я не знаю що… а ви могли його – молитвами до сну заспокоювати?! Ви ж мали безпритомну звірину коло себе!
Тихо, тихо, мій сину! – заспокоювала старенька мати, як і раніше, лише цим разом невимовно лагідним голосом, – це вже така давня й застаріла пісня, що я її й сама більше не тямлю. Хто б ще й згадував та зворушався там нею! Тодішня ніч, коли воно все скоїлося, пожерла все… Це ж була тихесенька, ясна, місячна, зимова й морозиста ніч, а смерть все коло моїх вікон виблискувала косою. Чи ти думаєш, що чоловік не радий, коли може перед нею двері зачинити, а того, на кого вона замірялася, молитвами до сну покласти? Ти не знаєш нічого про такі ночі, і тому тобі бракує розуміння й лагідности в осуді таких річей, в осуді твого безталанного брата!
Але, мамо, – батько! Чи він жив ще тоді?
Жив. Це трапилося якраз перед самою його смертю і він перебував тоді вже з твоїми обома сестрами, Лідою й Оленкою, у твого шурина в місті, під лікарським доглядом, а я була тут сама одна, в оцій самій постелі, з Андрушкою…
Як воно сталося, мамо? Як сталося? Прошу, розкажіть мені! – просив зворушений син і, підійшовши скоро й близько до неї, сів і глядів неспокійним поглядом на білоголову матір. – Це мусите мені, мамо, оповісти, це я мушу знати, це я Андруші не подарую, – нехай він безталанний, нехай і я не щасливіший, але цього я йому ніколи не дарую. Він звірюка, а до звірів треба підступати з батогом.
Та тут підняла стара мати, погрожуючи, палець.
Мій сину, мій сину! – сказала, – коли я помру, я на тебе Андрушу не полишу. Він уже тепер ані для світу, ані для людей. Я ще Богу дякую, що його душа не запропастилася цілковито. Морально він не збивався, хоч і як він себе змарнував. Але й він має свої шляхетні хвилини. Не смій ніколи поводитися з ним жорстоко! П’яниця він, отой мій син, слабої волі, немічний, котрий ще до того став брехливим, лякаючися гострого й пильного ока свого батька, але в нім нема нічого злого, жорстокого.
– Я не мав на думці, мамо, що йому все жорстокого трактування треба. Над ним треба лиш сильнішої руки, котра б ним конче в його власнім інтересі кермувала. Мені його жаль, і я думаю, що найсильніше, що в нім є, це його нахил до пиття. Він був би в силі навіть щось значного зробити, коли б йому в нагороду обіцяно необмежену
