пішла, а він зостався неначе громом прибитий на місці. Через хвилину стало йому в душі ясно, мов його блискавка пронизала. А тоді став шукати її очима.
Вона стояла в другій кімнаті, висока й ніжна, оперта плечима до стіни й слухала молодого чоловіка, про котрого знав він з певністю, що той її любив.
– Ні, мамо, – сказав, – вона не мала на своїй голівці корони, але я був би й без того кинувся їй до ніг і поцілував їх. Чому не притиснув я її зараз після її гордого признання до своїх грудей? Її душа належала мені. Одначе були це її велика інтелігентність та гідність душевна, що поклали мені палець на уста й наказали мовчати. І я мовчав, мамо, від тої хвилини до сьогоднішньої днини; запізно послав мені її Бог на мій шлях!.. А коли незабаром Рут справила мені сцену, що про неї я тобі згадував, то мені здавалося й здається, що це була біла рука дівчини, котра підвела раптом мою правицю і відбила одну зі зміїних голів. Так, мамо, так чудно укладаються іноді пригоди в життю, і, вірте мені, оця одна хвилина самим спогадом ставала мені не раз пізніше правдивою розрадою на мою зранену душу. Оці молоді уста поставили мені те саме питання, що й ви, мамо, хоч і з іншим змістом, і дівчина та мала слушність робити мені закид за мою боязкість. Вона б таких зневаг від свого чоловіка, коли б його мала, ніколи не зносила б! Була б уже скорше або йому, або собі якого лиха заподіяла. Її характер можна було порівняти з афоризмом, котрий мені з ваших уст і досі в пам’яті задержався: «так, або не так, – одна лінія, одна ціль». І такі люди доходять завсігди до своєї мети. Але ми, мамо, ми всі проти них – каліки.
Старенька мати кивнула головою і згадала знов свої діти. Всі дванадцятеро, всі вони були свого роду каліки…
Скажи мені, сину, – спитала, коли син, немовби відпочиваючи після якихось спогадів, що його мучили, мовчав, – чи ти ніколи не відчував, як я тебе любила та які муки переносила за тебе, заким ти став таким безталанним? Я все твоє горе серцем наперед відчувала, і тільки Господь один знав, скільки мук я за тебе натерпілася!.. Господь один… А тепер я стара і немічна і не можу тобі вже ні в чім стати помічною, – ти сам це бачиш.
– О, моя мамо! – відповів він їй, зворушений, схиляючись і цілуючи щиро їй руку, – тисячами разів відчував я, скільки ви за мене натерпілися, і що правда була з самого початку на вашому боці, так що ваш жаль і гнів проти мене був самий правдивий! Ваша й батькова любов була сама безкорисна й ясновидюча, але все, що сталося, вже минулося й не може повернутися…І оце я повернув назад до батьківщини й до вас, – правда, вже не той Йосип, що вийшов з дому, гордий і певний свого щастя, та все-таки – вашим сином. Обоє ми нещасливі, ані я, ані Рут, хоч і як вона намагається своєю безжурною вдачею заглушити порожнечу свого серця, котре все кривавиться, коли вона бачить нещасного сина. Все ж вона нещаслива!
Мати не відповідала. Не хотіла. Бачила, що все ще любив ту жінку в поодиноких, неспостережених хвилинах; але вона вже не хотіла більше нічого про неї з його уст чути. Відчувала, що коли б їй мала ще яка прикрість в життю трапитися, то вона пішла тільки від «невірної»,
