й для мене, як і для всіх інших смертельних[5], зберігає. Далі, дорогі, простіть мені, коли я вас заглибоко влучив у душу, але я не бачу ніякої справдешньої провини в моїх учинках, хіба що пішов проти старих традицій і поглядів. Але заспокойтеся! Я не перший з попівської родини, що завернув на інший шлях, – я не кажу «новий» шлях, – але підуть за мною й інші, вражаючи, може, ще гірше серця й душі своїх батьків і рідних, ніж я тепер. Мене лиш любов і честь, а головне моє сумління викинуло з традиційного сідла, а більш нічого; моє оправдання подаю вам лиш у двох словах: я молодий і любив щиро.
Дай, Боже, щоб вам молодші діти ліпше й більше відповідно до ваших ідеалів удавалися, як ваш другий син. Окрім мене маєте їх ще семеро.
A propos[6] – звернувся він до молодшого кільканадцятьлітнього хлопця, званого Андрушою, що стояв босоногий коло вікна і глядів змішано й перелякано на брата, – чому ти не в школі, Андрушко? Чи у вас тепер вакації?
Ні, – відповів цей, – тато забрав мене зі школи. Я не здатний до науки й буду господарем!
Так? – сказав Йосип холодно, – я гратулюю до нового поля[7]. Ти мав після закінчення шкіл вступити до семинару. Отже, ще один «відпалий». Як видко, попи не хотять вдаватися в нашій родині, помимо попівської крови й предків. Найстарший, Іван, помер правником, я… от, як я. – Так, так, – додав якось дражливо, – доки русини[8] хотять лише «попити»[9], то й не будуть в силі творити інші діла, як попівські. Але нехай відтак[10] і не жаліються, що їхня доля повна церковно-жалібного співу. А ти, козаче? – звернувся потім живо до наймолодшого, що сидів спокійно при столі, прислухаючись уважно до всього, – ким ти хочеш бути?
– Я хочу бути моряком, або там чим іншим таким на морі.
– Чи ти знаєш, що там дуже тяжко? – спитав Йосип усміхаючись.
– Я не боюся, там же будуть і інші.
– Твоя правда. To ж іди! А нехай би море і як хвилювало і лютилося, ти пам’ятай, – вихрі в душі бувають іноді для нас тисячу раз тяжчі і грізніші, як море. Воно поводиться з нами все ж таки смирніше й пряміше, ніж люди, нехай би якими коректними й добрими на вигляд вони нам здавалися. Остаточно бувають це все-таки вони, що творять нашу долю, і не раз гіршу, ніж море.
– Будьте здорові!
Відтак пішов. Хотів ще батькові на прощання поцілувати руку, одначе уражений батько відтягнув її, не дозволяючи цього.
Але мати цілувала його й притискала так сильно до грудей, придержуючи його тут мовчки добру хвилину, що він, хоч і мужчина й «вояк», захлипав із зворушення. Відтак, вирвавшися з її обіймів і проведений братами й сестрами, пішов.
Між старими в хаті щось завмерло. Нещастя й горе засіли після від’їзду сина в їхній тихій хаті, мов причаровані, бо від того часу, здається, не було в ній вже більше безжурної хвилини.
Смертних, умирущих.
Між іншим.
Вітаю, поздоровляю з новим фахом.
Галицькі, буковинські українці.
Попувати.
Після цього.
