пальцями докупи, і вона притискала їх безмовно до грудей, спираючися, мов у млостях, на софу. От так чинила це раз у раз.
Тоді, при тій короткій характеристиці його життя з невірною, вона не могла на свого сина глянути. Його горе було завелике, а покійний батько й вона вже надто впевнено пророчили йому нещастя з такого подружжя, щоб була вона тепер в силі сказати йому яке слово. Чогось утішного не могла вона сказати, бо загородив він своїми вчинками проти них, від’їжджаючи, поле, а на докірливе… не було відваги. Тож мовчання, що само собою прийшло, було саме добрим у тій хвилі… Тоді в своїм любовнім захваті розмахнувся він чи не проти цілого світу до боротьби за свою прекрасну «Рут» і за щастя з нею. Тепер же було в нім усе занадто збезсилене та розчароване, а вона занадто немічна, щоб хоч у дечім стати йому до помочи.
Мамо!..
Вона не розкривала очей, лиш кивнула головою, на знак, що почула його.
Мамо! – повторив він стиха, – тепер розумієте мене чи не до глибини душі?..
– Розумію, мій красний, колись такий себе певний сину! Розумію, і бачу, що жінка може з душі чоловіка зробити. Та хоча й як благала я тоді, після твого від’їзду Господа Бога охоронити тебе від горя й недолі, і хоча й як начувалася я й батько, що нещастя не мине тебе, одначе що злука твоя з невірною поставить тебе в таке пекло – цього а ні я, а ні він не сподівалися!
Це одно, мій сину. Одно, що я розумію і розуміти мушу, але одного я все-таки не в силі собі з’ясувати. Ти, сину мій, свого часу такий честолюбний і гордий, – такий вражливий на всяке, навіть найменше слово, що дратувало твою гідність, – як міг ти, в свідомості твоєї доброї колишньої слави і чести, допустити, щоб тая жінка, її деспотизм, взяли до такої міри над тобою верх?!
Я розумію, сину, – тягнула вона далі, – що істоту, для котрої стільки пожертвувалося, як ти пожертвував… і все надаремне, можна, помимо всяких її хиб, завше любити; але що твоя мужеська честь і гідність зносили так довго всякі особисті зневаги з її боку терпливо, я, при твоїй колишній гордості й палкій вдачі, не розумію… І, по-правді кажучи, – простити тобі не можу!
На це розповів він їй цілий ряд сцен, які йому вчиняла і які зносив терпливо задля сина, щоб не розлучити його з матір’ю, до котрої був, ще в перших літах свого каліцтва, мов мала дитина прив’язаний. Не хотів, отже, його виривати з обставин, котрі, будь-що-будь, все-таки, завдяки її маєтку, були для хлопця корисними і більше уможливлювали вигідніше життя, ніж коли б він, розлучившися з нею, забрав його з собою й удержував з власної праці. А без нього він не мав би сили жити. Він же в нього його дитина, хоч і нещасна, без вини нещасна, але його дитина, син дорогий його! Чи мати його тепер розуміла?
Розуміла.
Мати мала право йому за те докоряти, мала сотню разів право, – відповів він з поважною покірністю, – і був би навіть дивувався, коли б вона йому цього, остаточно зрозумівши його нужденне життя, не зробила.
Всі,
