кидає воно нам квітки на груди, мов на розраду за наші гіркі розчарування. Слухайте, мамо!
Мати слухала.
– Одного разу зібралося, – оповідав далі, – в їх домі численне товариство, і гості бавилися до того, що розгулялися.
Дівчина, про котру він згадував, не гуляла, відмовляючись, що гуляти не вміє, і вступила до сусідньої кімнати, де якраз непомічений знаходився він. Він підсунув їй крісло і дивився мовчки хвилину на неї. Вона мала щось симпатичного в своїх рисах для нього, щось тонкого і доброго, хоча, по правді, не можна було її гарною назвати. Лиш очі її він любив, хоч і вони завсігди проти нього зоріли, неначе з хорої душі, щó він їй не раз говорив, а вона його за те висміювала.
Нараз, без усяких інтродукцій, ставить йому таке питання:
Чи вам щось важить одвертість жінки?
Він здивувався на таке питання.
Ну, як же? Так, чи ні? – спитала, звертаючи свої милі оченята на його уста.
Ну, – відповів він, ухиляючися від прямої відповіди, – власне, мало що поклав би на те. Жінка не буває ніколи одвертою, хіба в дуже рідких і критичних моментах. Звичайно вона удає, бо акторство лежить в її натурі.
Може, правда й на вашому боці, – відповіла вона задумано, одвертаючи очі від нього, а відтак сказала: чи думаєте, Йосипе, що воно мусить так бути, що тільки мужчині вільно про свою любов заявляти жінці, тим часом коли їй це не личить?..
Ні, відповів він, я цього не думаю, тільки воно не в звичаю, щоб…
«Порядні», – впала вона йому іронично в слово.
Так, – говорив він далі, бодай в звичайному розумінню слова, «порядні» жінки це робили. І воно може, з деяких причин, і ліпше так. Великим, значним жінкам, це, щоправда, сказати б минається безкарно. Вони це нам, як історія іноді учить, доводили. Але такі жінки відповідали і відповідають взагалі самі за себе і за свою «добру славу». Для звичайних же смертельних, воно, справді, ліпше так, як тепер буває. Але, – перебив він враз сам себе, глянувши мимоволі на її ніжне серйозне лице, – чому ви так питаєте? Чи маєте замір якому мужчині свою любов виявити? (Тут усміхнувся, хтозна чому, вимушено).
І вона усміхнулася. Але відтак спитала, та цим разом уже цілком поважно:
Чи думаєте, Йосипе, що така річ має принизити честь дівчини?
Ні, – відповів він, – цього б я не сказав. – Честь – ні. Але в кожному разі – гордість її. Вона цим виступає проти звичаю, а в деякому розумінню й проти виховання; тому все-таки такий крок упокорює її. Але такий вчинок, на мою думку, позбавляє її чести. В моїх очах такого роду упокорення – то щось гарне й велике; розуміється, коли воно походить від шляхетної жінки, яку власне маємо на думці. Мені уявляється воно так, неначеб вона клала йому букет білих лілій до ніг.
Які він може підняти, або ні, – відповіла дівчина живо, швидко спускаючи погляд.
Цілком слушно. – Він гадає, що таке упокорення гідне пошанування; тільки правдива й велика любов може так покоритися.
