ви посмутніли, юначе, – Трохим Сигізмундович співчутливо заглянув в обличчя гостя. – Чи розграбували її, вашу дачу?
– Навіть не знаю, що там, – зізнався Самсон і почув у власному голосі немов сльози за минулим.
– Нічого, як усе заспокоїться, поїдете, подивитеся! Океан ось може місяцями штормити, а потім усе одно настає штиль, мертву рибу на берег викидає, природа очищається і відпочиває.
Самсон посміхнувся. Мама Надії внесла чайник, заходилася накривати на стіл. У коридорі зацокали про дерев’яній підлозі каблучки, і до кімнати заглянула Надія в каракулевому кожушку та з теплою хусткою на голові.
– Гості? – здивувалася вона, блиснувши очима на Самсона. – Якби я знала, я б раніше прибігла!
– Та я без попередження, – почав виправдовуватися Самсон. – Хотів новиною поділитися!
– Якою новиною? – Вона зняла хустку, повісила її акуратно на спинку стільця, розстебнула кожушок, присіла.
– На службу став, – повідомив хлопець.
– Не може бути! – сплеснула ручками дівчина. – І куди?
– До міліції, Либідський відділок.
– О! Так це у вас там поруч, на Тарасівській! І ходити на службу далеко не треба! – вона всміхнулася.
– На Тарасівській? – повторив батько Надії. Обернувся до дружини, що вже наповнювала чашки чаєм. – А пам’ятаєш, ми туди до Савельєвих у гості ходили?
– Не до Савельєвих, а до Трушкіних, – поправила дружина. – Савельєви на Назар’євській жили, а Трушкіни біля Маріїнського притулку, на Паньківській.
– Ах так! – закивав глава родини. – Усе я завжди плутаю!
Із пледом на спині перекочував Трохим Сигізмундович за стіл. Усі розсілися дружним колом.
Самсон, бачачи, що до чаю нічого не запропоновано, відчув легкий голод. Але тут зашуміло щось у його голові. Немов птах, ляскаючи крилами, спробував крізь оголену вушну раковину й крізь пов’язку всередину, в голову влетіти. Затулив він праву скроню долонею, звернувши на себе увагу і батька, і матері Надії.
– Рана не зажила ще? – співчутливо запитав Трохим Сигізмундович.
– Іноді болить, – відповів Самсон, опускаючи руку й ніяковіючи.
А тут знову шум почув і ніби озирнувся в пошуках того, хто цей шум виробляв. І знову зловив на собі збентежений від цікавості погляд господині.
І на фоні цього незрозумілого шуму прозвучали голосно, немов не поруч, а просто всередині його голови два постріли, від чого він підхопився й чомусь до вікна кинувся. Виглянув на вулицю з висоти другого поверху, не бачачи на ній ніякого руху і взагалі нікого.
– Ви чули? – запитав Самсон, ні до кого конкретно не звертаючись.
– Що чули? – уточнив батько.
– Постріли!
– Не було, – відповіла Надія стурбовано. – Я не чула.
У голові Самсона продовжували нагромаджуватися шуми, важко зрушили поруч меблі з протяжним скрипом
