схилилась на край канапки й заплакала. Батько смикнув собі сивий вус і відмовив зухвально:
– Дарма. Сьогодні ж Христос воскрес.
Шаптала поволі ходив вздовж кімнати, иноді спиняючись біля дверей, що вели до хворої. Йому здавалось, що Олюся має його покликати.
Потім загасили свічки й розійшлися спати. Заходив день. По вікнах у синій труні помирали зорі.
Вдень Шаптала сидів на стільці біля ліжка Олюсі. Вони розмовляли мало: вона через кашель, що душив їй слова, а він – з своєї природньої мовчазности.
Коло ліжка сестри, що конала, Шаптала почував себе дитиною, яку обхопили дужі лабети і яка виснажилась, пручаючись. І те, що ментами він відчував всю силу свого кремезного тіла, лише побільшувало йому безсилля.
– Дай мені руку… – прошепотіла Олюся.
Він простягнув їй правицю й вона з посмішкою стала ворушити йому пучки. Потім піднесла його руку до свого обличчя й несподівано поцілувала.
– Олюсю!.. – схвильовано викрикнув той, але не насмілився відняти у неї руку.
– Не сумуй, брате, – прошепотіла вона: – мені важче буде помирали, коли ти сумуватимеш… Бачиш, я весела. То вчора я так.
Дійсно, її великі очі посміхались. І Шаптала не розумів, як здолають посміхатися очі, коли холоне тіло.
Вона закахикала, і Шапталі стало до болю соромно за своє здорове тіло. Він почав вишукувати необхідних слів, щоб висловити своє чуття, свій жаль до неї, та не міг, як і завжди, їх найти. Тому він мовчав, близько нахилившись до ліжка, і кашель катував його не менш, ніж її.
Олюся затихла й знову посміхнулась.
– Я рада, – ой, як я рада! – що ти приїхав, – промовила вона: – а скажи, Остапе, чи був радий ти, коли я приїздила до тебе в місто?
– Був, – відповів Шаптала.
Вона зітхнула.
– Але ти ніколи мені цього не висловив…
– Олюсю…
– Вірю, вірю…
Ввійшла мати з обідом Олюсі. Шаптала натяг капелюха й вийшов на повітря.
На дворі сонце так сяяло, що він примружив очі. Сонце немов вихвалялось тим, що здолає блискати. Шаптала ще нижче насолопив собі ширококрисого капелюха.
Вулицею проходив мирошник Підгорній.
– Христос воскрес! – весело крикнув він.
Навіть цей, що з його жінка та семеро дітваків безутомно ссали снагу, – теж радів.
Воістину, – відповів Шаптала й поплентався на молочарню до батька.
Старий Шаптала відав молочарнею раніше у дідича, а тепер у Радянськім Господарстві.
У молочарні гудів великий сепаратор і було повно народу. Старий Шаптала був вдоволений, що син зайшов його провідати.
– Бачиш? – питав він: – навіть на Великодень треба працювати. Що ж робити? Не здоїш корови, а вона тобі й загине.
Далі він шуткував:
– Чи не хочеш, бува, поступити до мене за поміщника? Далеко краще, ніж твоя хемія…
Шаптала
