царівною. Матимеш ти душу мою за килим собі… Не конай, сестро!
Але він не сказав був їй цього, коли був біля неї, не сказав би й зараз, бо думка його боялася голосу. Хіба лише написати, але це було безглуздим вже з того, що вона, неписьменна, не здолає прочитати.
– Ти заснув, Остапе? – запитав Галай: – я тебе вдруге питаю.
– Ні, – відмовив Шаптала, прочунявшись.
– Так відчини вікна. Будемо слухати, що співає весна.
Шаптала підвівся, розчинив обидва вікна й сів на підвіконнику, звісивши ноги на вулицю.
Думки його не покидали Олюсі; вона зібрала всі ниточки його душі й прикувала до себе. Кожний рух свідомости, кожне хвилинне почуття безумовно приводили його до маленької кімнати, де помалу холонуло схудле тіло.
Тонісінькою павутинкою ще зв’язана була з тим тілом велика душа, що здолала всі чуття свої бездоганно віддати одній людині.
Олюся ніколи не піклувалась про себе і, коли брат питав її, чи добре їй живеться, вона звичайно недбало відповідала:
– Мені гаразд. Та що я? Аби тобі добре було…
Шаптала коцюрбився, пригадуючи клопоти, що їх вона завдавала собі через його, бо бракувало змоги за них віддячити коли. Здавалося, після її смерти він як старець блукатиме по світу, пригнічений боргом, якого не сила буде сплатити.
Він пригадував великі очі Олюсіни, очі, яких не здолала попсувати тяжка хвороба та, напевно, не переборе й смерть. Очі, в яких відбились всі рухи її душі, чистоті, як небо, що мав він над собою. Ті очі були книгою, де записались всі її офіри, самозречення й покора.
– Що ти робиш цілими днями? – питав Остап, коли наїздив до батьків.
– Я маю дві роботи, – відповідала вона: – праця по господарству і думку про тебе.
Щораз глибше відчував Шаптала, що не кохання він мав від сестри, а віру; сестра піднесла його на височінь бога та все життя простояла перед ним навколюшках. Не дарма вона же не вірила в звичайного бога, бо не сила була їй поділяти на двох свою віру. Вона жила двадцять два роки й ніколи не кохала мужчини, – він це напевно знав, бо хіба ж здолала вона мати від нього таємницю?
Шаптала похилив голову до колін, бо неможливо важке було кохання сестри і гнітило воно йому душу. І щодалі гадав він про Олюсю, то дужче пригноблювала його вага її величного почуття, а спогади про сестру ширшали й глибшали, заступаючи собою батька, матір, людей і землю.
Похилий сидів Шаптала та в кожному дереві й будинку на вулиці вчував присутність Олюсі. Вона мовби розсипала щедрою рукою своє серце по всій землі, а після смерти застеле своєю душею ще й небо. І скрізь, де не повернеться він, Олюся пробуватиме в кожній порошинці землі; вона оселиться в очах незнайомих людей, і скрізь буде вона, лише вона.
Шаптала никнув і в’янув, як папірець, обхоплений полум’ям. Навколо буяло кохання сестри і заливало його, як море.
Галай запалив електрику, і світло одразу
