Торговиця. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Торговиця - Роман Іваничук страница 18

Торговиця - Роман Іваничук Історія України в романах

Скачать книгу

чи залишився на її личку хоч маленький слід шаленої вроди, чи не посивіло її медове волосся?

      Але ж не покаялися, витримують… А якими Олесь побачить їх колись, якщо вони повернуться з неволі: знищеними, зламаними чи ще сильнішими?… Й тоді в поле його уяви увійшла Нуся, миловидна доня Антошка Дзівака, з очима, повними відданості Олесеві, коли припадала до нього, побитого. Скільки мужності виливав тоді її погляд! А чи витримала б вона ті тортури, про які сказав Ребет?… Та що це йому верзеться, чому вона мала б їх витримувати?…

      Олесь відчув, як вступила в нього не відома досі сила – адже я не сам, нас багато! І все витримаю – щоб ніхто й ніколи не посмів обізвати мене бидлом, щоб на мене колись з любов'ю й повагою глянула панна Москалівна, щоб я ще хоч раз послухав лекцію професора Тарновецького і щоб Нуся ніколи не пожалкувала, що заступилася за мене перед нападниками на прутському зарінку…

      Й пригода біля фігури Скупневича здалася тепер Олесеві дитячою забавою. Але якби не вона – чи прийшло б до нього цієї миті відчуття не звіданої досі сили?

      Її фізично відчув Олесь згодом, коли на гімназійному подвір'ї зустрівся очима до очей з Казьом Дзіваком. Той теж відчув Олесеву міць: не витримав його погляду – повернувся і зник у темному під'їзді службового гімназійного входу.

      Минуло більше тижня після бійки біля Студентського парку, й прийшли до педеля Шамрая Антошко й Емілія просити вибачення за вчинену Олесеві кривду.

      «Я знав, що ви прийдете, бо добрими сусідами єсьте, – промовив Штефан Січкарня. – Та я ще того вечора догадався, хто побив нашого сина…»

      «Пане педелю, – винувато заговорив бляхар, уласкавлюючи поглядом Штефана Шамрая, – ви маєте право заскаржити нас до суду. Й ми готові прийняти заслужену кару, бо так уже виховали свого синочка. Та й не ми, то польська гімназія в тому винна… Хіба ж я вас не застерігав, та ви собі те збагателізували… А Казьо що – нерозумне теля. Й коли брати на серіо, то й бійка їхня хоч і жорстока, та все-таки дитяча…»

      У розмову втрутилася пані Фросина.

      «То правда, Мілько, – звернулася вона до Емілії, з якою потоваришувала ще замолоду. – Бійка дитяча, проте причина її доволі зріла…»

      «Казьо отримав своє й покаявся, – відказала Емілія. – А ми готові відшкодувати Олесеву кривду: Антошко наскладав якийсь там гріш…»

      «За подібну кривду грішми не відкупитеся, та й ми не будемо вимагати у вас ревалізації, – мовив Шамрай. – Мене, дорогі сусіди, інша тривога діймає: аби колись не довелося за такий шванк платити великою кров'ю… Бо ж не за дівчину чубилися наші хлопці, вони ще самі гаразд не усвідомлюють за що… А то була бійка за місце на цій землі…»

      Розділ сьомий

      Корнель Геродот зупинився перед хвірткою Олесевого подвір'я, забачивши крізь штахети сусіда, який сидів на порозі свого дому, схиливши на руки голову: не годилося радникові поминати його без добридня. На привітання пана Корнеля Олесь квапно

Скачать книгу