нянька Палагна привела мене, щоб я побачив велику людину. Та здався він тоді мені зовсім не великим – радше, втомленим хліборобом, який щойно залишив у борозні плуга… «Я на вбогім перелозі поле дикеє орав», – сказав колись поет. І так воно й було, однак те поле ще й нині просить плуга…»
«Не так плуга, як господарського догляду, – додав Лепкий. – Бо ж проросли на тій ниві найдобірніші хліба, кинуті в ріллю невтомним сівачем… А якщо повернутися до нашої розмови про історичну писемність, то мали б ствердити: ніхто в нас досі ще не перевершив «Захара Беркута».
«Й не оцінена, як слід, ідея цього твору: єднання народів перед обличчям спільного ворога, – промовив Вінценз. – Адже тут, в Карпатах, русичі, поляки й чехи зупинили татарську навалу».
«Хай простить мені покійний батько і ви, достойний господарю, – мовив з гіркотою Петро Франко, – та я мушу сказати: у Березі Картузькій нині з благословення польської влади застосовують до політичних в'язнів такі тортури, які й не снилися колишнім мандаторам у кувських та устєріцьких катушах. Яка там єдність…»
«А ми загляньмо в майбутнє, як оптимісти, – відказав Вінценз. – Наші народи замість того, щоб побачити хижий вищир спільного, як ви кажете, ворога, перегризають один одному горла… Та настане час, якщо не за нашого життя, то дітей наших, коли поляки й українці, як ті однокінні ґазди, які з необхідності стають супружниками, оратимуть парокінкою кожен свою ниву по черзі, свято оберігаючи межу… Та досить уже розмов: он стоїть на порозі моя Іруся – нас виглядає. З вечерею чекає. А ти, Антошку, як наш домашній, допоможи пані накрити стіл…»
…Антошко Дзівак так захопився розповіддю про гостину у Вінценза, що й забув, чи його слухають… Пані Емілія, яка не раз уже чула його оповідки про рунгурські часи, коли він працював машиністом на льокайці, й тепер слухала з цікавістю. Нуся не відводила від батька очей, тільки вряди-годи крадькома зиркала на Олеся, який, здавалось їй, слухав би Антошкові розповіді до пізньої ночі. Лише Казьо стояв тут немовби з примусу: в його очах тінилася нехіть, а на губах зміїлася глузлива посмішка. Та пан Дзівак говорив так захоплено, що Олесь не помічав присутніх, і здавалося йому, ніби мову веде сам Вінценз.
…Пан Станіслав дитинно любив Криворівню, Черемош, Ігрець та Писаний Камінь: він не переставав тужити за тим дивовижним, оточеним піднебесними верхами селом, яке називав українською Швайцарією, а ще карпатськими Атенами, бо ж коли літував там Іван Франко, – з'їжджалися до Криворівні на люфт, щоб наблизитися до великого письменника, і Коцюбинський, і Хоткевич, і Гнатюк, навіть одного разу завітала до Франка Леся Українка по дорозі до Буркута на цілющі води.
Батько Станіслава довго не хотів розлучатися із своїм двором на Заріччі й сказав якось кутському панові Голомбі, який хотів купити в нього помістя: «Гаразд, за будинок ви мені заплатите, за пляц теж, але скільки дасте за шум Черемошу?» Однак таки спокусився на рунгурські заробітки, покинув Криворівню,
