Торговиця. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Торговиця - Роман Іваничук страница 11

Торговиця - Роман Іваничук Історія України в романах

Скачать книгу

– содом і гоморру творять окупанти, але ж нас не переможуть. Та ні – ніколи!

      Пан радник надовго замовк, а коли гіркий туск зіслиз з його обличчя й воно просвітліло, сказав:

      «…Але ти не називай наших катів поляками, кати ніколи імен не мали й до жодних націй не належали – то звиродніла банда, яка не має ні своєї історії, ані культури, а сумління й жалю до людей – ні крихти. Та я знаю поляка, який живе у Слободі Рунгурській і книги про гуцульський край пише – про опришківське волелюбство… І міркую собі: якщо хоч один поляк честь нам віддає і за людей нас вважає, то знай: нема у ворогів такої сили, щоб нас з тобою здолати. Ще вийдуть колись наші мученики з новітніх катуш, але й ти, молодий, не маєш права в бездіяльності і спокою їх очікувати, чей професор Тарновецький за свободу пожертвував своїм становищем і достатком, а панна Москалівна – молодістю і вродою. Іди назустріч їм, шукай до них стежок…

      І подумай: чи відчуває людина голод, коли бачить хліб на столі? А ні – голодною стає, коли того хліба немає. Народ не відчуває свободи, коли вона в нього є, він може оцінити, що вартує воля, тільки тоді, як її в нього відбирають, – тоді він відчує за нею нестерпний голод. Ти ще не відчув його?

      Питаєш, хто той поляк, який славить у книгах наш край. Це вчений-етнограф Станіслав Вінценз. Я прочитав його книгу «На високій полонині» – то енциклопедія наших вірувань, звичаїв і героїки, її автор – письменник, рівний Хоткевичу, Коцюбинському, Франкові… Його добре знає наш машиніст-бляхар Антошко Дзівак, який служив разом з капітаном Вінцензом у війську Пілсудського в поході на Київ. Він тобі найкраще про нього розповів би…»

      …Таке згадалося панові Корнелю Геродоту, коли він вертався від вілли «Ядвіга», до якої щонеділі після утрені приходить, щоб уздріти образ Сальомеї, котрий лише там живим йому являється…

      Багато часу спливло донині: Олесь Шамрай, уже в літах, порається на своєму подвір'ї. Вони обидва зараз приязно привітаються й, може, добру хвилину порозмовляють, та своїм минулим один одному звірятися не будуть. І нині, і завжди кожен сам оглядатиметься назад, шукаючи джерел доброти в людських і своїх вчинках, з яких будуть сповідатися лише перед собою і перед Господом.

      Розділ п'ятий

      Четвертого червня 1935 року Місто затужило плачем трембіт з балкона другого поверху Народного Дому – з помешкання Андрія Чайковського. Три легіні у гуцульській вбері, підвівши горі трембіти, сповіщали небо і землю, що відійшов з життя славний письменник, з книг якого живилися любов'ю до рідного краю діти й вірою у краще майбутнє української нації утверджували себе сиві комбатанти визвольних змагань, гімназійні професори, ремісники й селяни – весь люд Галичини.

      Чорні вуалі на обличчях жінок, чорні кокарди на грудях чоловіків, чорні крепи на поруччях балкона, чорна домовина в катафалку, покрита червоною китайкою, четверо коней з чорними биндами на капейстрах тягнуть похоронний повіз – усе Місто затінилось

Скачать книгу