в шию упертюху.
З тіні від будинку поступило ще кілька силуетів в лахах. У руках жебрака з'явився ніж.
– Я з тебе шкуру здеру! – просичав він.
У відповідь кулак перехожого розтрощив йому носа і збив із ніг. Жебрак розпластався на бруківці, виючи, мов пес, стікаючи кров'ю. Перехожий тим часом, відступивши назад, вихопив шаблю. На розбійників це подіяло, мов закляття: вони завмерли, стискаючи ножі та палиці.
– Чого стали, недоумки? Він же один! – накоськував їх жебрак.
Це додало духу нападникам, і вони знову посунули вперед.
– Попереджаю, повідрубую вам носи і вуха, – попередив перехожий.
– Уперед, йолопи! – скомандував розпластаний заводій.
Негідники боягузливо ступили ще кілька кроків.
– Дурні, – свиснув глузливо перехожий, – у мене ж нічогісінько нема…
На доказ він відгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому – піхви від шаблі.
– У нього ж ще є кишені! – завив жебрак з відчаю. Тим часом на ратуші пробило дві чверті по півночі.
– Ого! – вигукнув перехожий! – Даруйте, панове, роз-ступіться!
З цими словами він змахнув шаблею, і в одну мить почулися зойки, тріск палиць і чийсь передсмертний крик. За хвилину перехожий, переступивши через кілька трупів, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину і ратушу, він наблизився до будинку, звідки потоком лилося світло, музика, а з відчинених вікон долинали п'янкі пахощі жіночих парфумів та винні випари. При вході його зустрів лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився і запитально глянув на прибулого.
– Авжеж, вичистиш до блиску.
Гість усміхнувся і по-дружньому поплескав слугу по плечі:
– Я згадаю про тебе у своїх сьогоднішніх віршах.
Обличчя лакея проясніло в усмішці.
– Як тебе звати? – запитав гість.
– Мартин, ваша милосте, – відповів той.
– Гаразд, Мартине, але дивись, щоб на моїм клинкові не було жодної подряпини.
Гість квапливо рушив сходами. З бенкетної зали котилися хвилі музики і ароматів.
Перед різьбленими дверима з позолотою він примружився і на мить спинився, звикаючи до світла сотень свічок, яке заломлювалось у незліченній кількості підвісок із кришталю, розсіювалось по залі дивовижними спалахами. Сотні очей з цікавістю вступилися у прибульця. Хтось подав знак, і музика стихла…
– Мій любий Себастяне! – залунало на всю залу.
Присутні розступилися, даючи дорогу бургомістру, Якубові Шольцу Той, розкривши обійми, рушив назустріч гостю.
– Мій любий Себастяне! А ми вже зачекалися! Ви, мабуть, зустріли в дорозі музу, і вона не відпускала вас аж дотепер.
– Справді, мій пане, я зустрів музу і не одну.
Усмішка бургомістра раптом зникла.
– Бачу, вона навіть лишила про себе згадку, – стривожено сказав він, – погляньте на свою руку… На
