пане, слухаю.
– Відтепер завжди носіть кольчугу.
– Неодмінно!
– До розваг, панове! – звеселіло вигукнув бургомістр. – Музику!
А поет тим часом знову поринув у задуму.
– Мій друже, – перегукуючи перші акорди, промовив Шольц, – у вас на вустах ще одна поезія?
– Справді, вашмосць, всього кілька рядків. Ось вони:
Історії заключний штрих
Ще не наведено.
Між тим,
В боргу я ще перед ним —
Слуга внизу – старанний хлоп,
Розумні очі, світлий лоб,
Мій безкорисно чистив меч
І плащ дорожній з моїх плеч.
Все говорив про свого пана,
Мовляв, подяка йому й шана
Казав: «Не лічить зовсім гроші,
Все ними сипле, хоч не прошу,
Хоч милостям нема причин…
Ім'я його…
– Стривайте – Мирон?… Марко?…
– Мартин! – вигукнув бургомістр, – мій дорогий Мартин! Він отак казав? От віддана душа… Заждіть, він же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнішу роботу…
З цими словами вони й розкланялись.
Бал полонив поета, і Себастян вже почувався його королем… Кишені приємно обтяжувало срібло, камзол приємно тиснув на плечі, дарма що був зіпсований діркою від ножа, яку тепер не приховала б і найуміліша швачка. А вродливиця, що полонили його, закружляла з усіма у веселому вихорі. І кольори її сукні злилися з іншими барвами, а голос розтанув у музиці та сміхові.
Вино дурманило та все віддаляло, отож поет його стерігся… Серпанкові хвилі її вбрання, мов уві сні, то з'являлися, то зникали, наче примара…
Мелодія скінчилася. Нарешті! Себастян раптом відчув, що світ пливе перед очима. У голові паморочилось. Можливо, рана серйозніша, аніж те йому видавалось? Дурниці! Це інше…
Вона стояла у барвистому жіночому колі, коли зустрілася знову з ним поглядом, не відвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум'яття безцеремонним вторгненням.
– Ви хочете прочитати нам вірша? – запитала котрась із дам.
– Пані, я вже стільки сьогодні їх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе ні рядка, – відповів Себастян.
– О, як шкода…
– Якщо тільки…
– Що? – кокетливо перепитала дама.
– Якщо тільки вірші самі не народяться і не вирвуться жагучим потоком…
Дама засміялася переможно.
– Слово честі, Себастяне, ви мене лякаєте, але я готова вас слухати.
– Мила пані, я вражений вашою безстрашністю, – мовив поет, – але боюсь, з того потоку на вас не впаде ні краплини.
Її обличчя аж позеленіло від злості. Вона вже ладна була піти, кинувши якесь слово спогорда, проте цікавість взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподіваючись угледіти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмішку і залишилась. Себастянові слова плутались
