style="font-size:15px;"> Шольцу знову стало гаряче, як на балу, щоправда не надто весело.
– Всемогутній Боже, там же ховали померлих від чуми, – застогнав він.
– Хтось із них вас впізнає? – скривив губи єпископ.
Бургомістр не втримався і вилаявся щиро.
– Тсс, – зашипів могильник, коли вони наблизились до першого хреста, – слухайте…
Зовсім недалеко чулося чиркання заступа об землю, що час від часу натрапляв на камінь і лунко при цьому дзвенів.
– Хтось блюзнірствує, – тихо промовив Шольц.
– Авжеж, і не просто так, – відповів єпископ, – і не просто «хтось». Дочекаємось блискавки, і ви спробуєте впізнати цих людей.
– Ви гадаєте, я маю їх знати?
– Упевнений. Підійдімо ближче…
– Сюди, мої панове, – озвався гробар, нагадавши про свою присутність, – сюди. І пригніться…
Він затяг їх за широчезне дерево, якому вода добряче підмила коріння і воно стирчало тепер у темряві, як багатоголова гідра.
Троє завмерли у своїй засідці, прислухаючись до нічного дійства. Бургомістр, що мав кращий зір, до болю витріщивши очі, поступово починав розрізняти силует чоловіка в білій сорочці. Цей зрадливий колір не змогла приховати навіть темна, як сам диявол, ніч.
– Щось бачите? – запитав єпископ.
– Так, здається… – відповів Шольц.
– Коли мигне блискавка, – мовив Лібер, – будьте готові придивитися якомога, мусите впізнати цих людей.
– Гаразд, – пробурмотів той.
У ту ж мить небо спалахнуло, і проступила доволі страхітлива картина: промені світла заплутались, як душі померлих, у тумані, що огортав сірі кам'яні хрести, які на мить відкинули різкі лиховісні тіні. Запахло спліснявілим потойбіччям…
Серед цього мертвого світу на купі розрихленої землі і каміння стояли двоє. Один був той самий чоловік із лопатою, а поруч – жінка в темному футеркові поверх легкої сукні.
– Ну? – випалив нетерпляче єпископ, коли все знову вкрилося темрявою.
Шольц мовчав і лише важко дихав. Незважаючи на туман, він добре розгледів дві знайомі йому постаті.
– Кажіть же! – сердито наказав єпископ.
Новий гуркіт грому врятував бургомістра від відповіді. Очі Лібера горіли в темряві, як очі Сатани, нещадно спопеляючи його пекельним полум'ям.
– Не розгледів, – застогнав Шольц, – так несподівано… ця блискавка…
– Годі скиглити, ви впізнали цих людей? – почав втрачати терпіння єпископ.
– Не впевнений…
– Менше з тим, – раптом змінив тон Лібер, – я знаю цих двох! Жінка – відьма, а чоловік – єретик. І ви бачили там, біля них, розриту могилу, адже так?
– Так, – вичавив із себе бургомістр.
Листя вгорі раптом зашелестіло, і великі краплини холодного нічного дощу вперіщили їх по обличчях.
– Ходімо звідси, – благально мовив Шольц, – на мені тільки сорочка.
Єпископ накинув на голову
