слуги, якого ледве пам'ятав.
З-за потемнілих дверей чувся голос бурграфа.
– У пана аудієнція? – запитав Бень, важко дихаючи після прогулянки сходами.
– Не хвилюйтесь, – промовив дідок, – я нікого не впускав, отже у пана бурграфа один із наших привидів.
– Привидів? – не второпав Бень.
– Так, вони мають доволі погану манеру з'являтися без попередження.
– Себто… духи?…
– Так, так. Хіба ви досі ні з ким не зустрічалися?
– Слава богу, ні…
– Ну, тоді маєте таку можливість.
– Та що ви, Господь із вами!
– Зовсім від рук відбилися. З'являються серед білого дня.
Дідок постукав, і голос коменданта запросив його увійти. Пан Бень, боязливо хрестячись, переступив поріг і вкляк, не сміючи поворухнутись.
– А, пане Беню! – зрадів бурграф. – Гов! І чом ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо відверто, то я сам це роблю, коли мені набридає балаканина. Ха-ха! Тоді його як вітром здуває.
Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись до думки, що бурграф і його слуга за цей рік геть з'їхали з глузду.
Подали обід, і це змусило його забути про всі жахи, які він пережив за півдня: скажену морду бургомістра, вихід на Замкову гору і, врешті, відчуття потойбіччя, що перевершило всі жахи, доти пережиті. Обід був на диво смачний, і доки пан Бень віддавав йому належне, бурграф уважно перечитував адресоване йому послання.
Сильвестр Білоскорський був середнього зросту, міцної статури, але вже в літах чоловік. Довге сиве волосся, як туман, спадало йому на плечі з високого і зморшкуватого чола, під яким, прикриваючись дугами брів, видніла пара жвавих синіх очей. Шрам на лівій щоці і зламаний ніс виказували в ньому старого солдата, якому посада коменданта наймогутнішої на Галичині фортеці дісталася зовсім не задарма. Над гострим виголеним підборіддям містився широкий рот, завжди готовий розтягнутися в дружній усмішці.
Він зосереджено читав, доки пан Бень поглинав пироги з капустою, запиваючи їх пивом зі здоровенного кухля.
– Ну, що, мій друже, ви готові провести опис майна його величності? – запитав бурграф, коли гість усе ум'яв і випив.
– Авжеж, – відповів пан Бень, витираючи губи, – це чудове пиво додало мені наснаги.
– Тільки вчора привезли ченці. Свіже-свіжісіньке, – похвалився бурграф.
– Впізнаю, впізнаю, – вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, – бернардини?
– Бернардини, – відповів комендант, – а як ви вгадали?
– Тільки вони вміють зварити так, що одним кухлем не нап'єшся, – відповів Бень, – скажіть, а його у вас багацько?
– Та хоч утопися!
– Невже?
– Бігме, не зійти мені з цього місця!
– От якщо, приміром, умерти, – по-філософськи просторікував Бень, – то хтів би ся втопити в пиві.
– Та ну! Бозьо з вами,
