А цього разу у нього в руках усі карти.
– Це через ту ніч на цвинтарі?
Лікар відвів погляд.
– Вибач, що втяг тебе у цю чортівню.
– Усе гаразд, – Ляна намагалася сказати це якомога бадьорішим тоном. – Так, приміром, роблять в Італії. Хіба ні? Що, врешті-решт, залишається для справжнього вивчення анатомії? Ти виконав чудовий рисунок, який, може, колись…
– Ляно, – перебив він стомленим і вже дещо знервованим голосом.
– Я знаю, ти мене захистиш, – додала дівчина майже пошепки.
Вона, грайливо усміхнувшись, взяла до рук Домінікову шаблю, обережно та невміло поклавши її на долоні. Холодне лезо блиснуло між ними і затремтіло, наче ртуть.
– Бачиш, – мовила Ляна, – ми в безпеці, і нам ніщо не загрожує…
Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стіл. Шабля тихенько дзенькнула і затихла, наче сповнена ревнощів суперниця.
Жовте світло свічок огорнуло обох, що завмерли в обіймах. Воно торкалося очей, розкриваючи заховані там таємниці, що видавали себе жагучим і дивовижним блиском.
– Чому ж так солодко відчувається небезпека? – шепотіла Ляна. – Пересихає в горлі, тремтять руки, але від того хочеться ще дужче тебе обійняти…
– Може, у вас гарячка, панно? – через силу пожартував Домінік. – Треба підібрати ліки…
Дівоча усмішка розтанула на губах лікаря в легкому звабному поцілункові… В кутиках ніжних вуст затаїлась несмілива пристрасть і ледь чутні слова кохання, що поступово зливалися з диханням…
Полум'я однієї зі свічок тривожно сколихнулося, і темні смуги різко пробігли по кімнаті. Свічка затріскотіла, але не згасла, мовби намагаючись про щось попередити.
– Що воно? – промовив Домінік.
– Мабуть, нетля потрапила у полум'я, – відповіла Ляна, – не тривожся.
Лікар кинув погляд на годинник і процідив крізь зуби:
– Довго він…
У ту ж мить у двері хтось голосно постукав.
– От бачиш, – промовила дівчина, – це, певно, той пан.
– Без карети? Дивно…
Стукіт пролунав ще дужче. Лікар взяв зі столу шаблю і тихо підійшов до дверей. З іншого боку чулося недбале шамотіння ніг і незнайомі стишені голоси. Він повернувся назад і швидко проговорив:
– Ляно, ходи до своїх покоїв!
– Домініку, а ти…
– Заради Бога! – він ледве себе стримував. – Ти мусиш…
Лікар обійняв її, не випускаючи зброю з рук, а потім ще хвильку почекав, доки вона сховається.
У двері гамселили щосили, вони вже затріщали – зволікати було годі. Гепнер дістав ключ і, підкравшись, різко прочинив їх. Задум вдався якнайліпше: в простір кімнати встромився тулуб того, хто мав необережність випробовувати деревину на міцність. Лікар змахнув шаблею і відділив голову від тіла з усією притаманною хірургам майстерністю. Ще один з гостей, спіткнувшись об труп, зазнав тієї ж процедури. Зате решта була значно обачніша. З блискучими хижими очима двоє вдерлись до кімнати і
