на ложі, – але тепер мені плювати на ці політичні настанови…
Подумки приписавши таку зміну настрою бургомістра хворобі, Христоф нерухомо стояв над ліжком, стежачи за ним стомленими очима. Його мужнє обличчя не виражало нічого, окрім утоми і глибоко захованого бажання відпочинку.
– Важкою була дорога? – поцікавився Шольц.
Очі кур'єра пожвавішали і уважніше вгледілись в обличчя бургомістра.
– Дякую, вашмосць. Мені не звикати.
– Не дивуйся, – крізь кашель промовив Шольц, – сьогодні я не бургомістр…
Ні, Якуба Шольца терзала не лише застуда! Щось інше робило його зморшки різкішими і глибшими. І якщо застуда могла зникнути невдовзі, то інша недуга, схоже, терзала жорстоко.
– У мене горе, Христофе, – промовив він так жалісливо, що навіть кашель перестав душити йому горло, – у мене горе, і розповісти про це можу лише тобі…
– Що ж трапилось? – запитав кур'єр.
– Мою доньку… хочуть спалити…
– Що? Спалити?
– Звинуватити у відьмацтві і спалити…
– Вашмосць, – опам'ятавсь Христоф, – у вас же…
– Так, – перебив Шольц, – моя дружина безплідна… Але не всі жінки безплідні… Словом, це моя позашлюбна донька.
Христоф замовк. Тепер він мусить бути опорою для цього чоловіка, який викликав щире співчуття. Застуда не полишала бургомістра, давлячи його кашлем, а він, у свою чергу, кляв її в моменти короткого відпочинку. Зараз він був схожий на рака – червоний, з виряченими очима і безсило розкинутими руками.
– У мене один порятунок, – ледь чутно промовив він, – єдине, на що я можу сподіватися, – це на милість короля.
Шольц пильно подивився на кур'єра.
– Христофе, її життя буде у твоїх руках…
Кур'єр вклонився і приготувався слухати далі.
– Король прямує до Острога, можливо, вже на півдорозі… Прибудеш туди, від мого імені доб'єшся аудієнції і передаси моє благання врятувати цю невинну істоту.
– Що ж, – важко зітхнув кур'єр, – я можу вирушити хоч зараз, аби не гаяти часу.
– Стривай, – мовив Шольц, – ми ще мусимо як слід сховати мою дитину тут, у Львові, аби єпископ не вчинив судилище самохіть…
Слуга, що увійшов до покоїв, перебив його:
– Пан лікар просить прийняти.
Шольц схопився з ліжка і, стиснувши кулаки, закричав:
– Давай сюди собачого сина!..
– Вам не на користь так кричати, мій пане, – промовив спокійно Домінік, заходячи до покою.
– Не на користь, кажеш? Ах ти виродку! Зараз я тобі покажу «користь»!
З цими словами Шольц рушив назустріч лікарю і щосили вчепився йому в горлянку. Домінік не зрушив з місця, так наче його не душили, а обіймали на радощах.
– Відповідай, що ти робив цієї ночі на кладовищі, іроде?
Лікар зблід, проте відповів спокійним,
