поки електронщики відпочивають. Для самого себе, дуже рідко.
– Ця музика кудись кличе, – голосно сказав Габр. – Вона розриває серце.
– Звідки у вас такі слова? – здивувся і собі скрипаль.
– Не знаю. Я просто кажу те, що відчуваю. Коли я слухав її, мені здалося… Я не знаю, як це назвати. Подібне я пережив, коли…
– Що ж ви замовкли?
Тоді Габр запитав:
– Ви чули щось про «далекий простір»?
– Ні, – зізнався скрипаль. – Я так давно вчився, все призабув. «Далекий простір»? Ні, не пам’ятаю…
– А що дає вам ця музика? – запитав, затамувавши подих, Габр.
– Багато чого. Без неї я б не зміг жити.
Вони помовчали.
– Скажіть, – Габр наблизився до скрипаля, – що б ви робили, якби вас змусили відмовитися від неї?
– Від музики? – здивувався скрипаль. – Як від неї можна відмовитися? Навіть якщо затулити вуха, вона все одно буде звучати всередині.
– Річ у тому, що… – мовив Габр і затнувся.
– Так, так. Я слухаю…
– Ні, вибачте, – він підвівся. – Дякую вам. Я піду, мабуть.
І він, знайшовши суху долоню з довгими пальцями, потиснув її.
Сівши за свій столик, Габр якийсь час приходив до тями. Він хотів розповісти музикантові про себе, але що? Що він міг сказати? Що в нього якісь видіння? Що його хочуть лікувати від психозу? Що могла зрозуміти стара людина, почувши дивні речі про якісь видіння? Що могла порадити? Тільки злякалася б…
Мелодія своєю протяжністю будила неясні бажання. Вона була написана «не людиною» – так, здається, висловився скрипаль про її автора. «Незнайомі почуття». Але не йому, Габрові, незнайомі: він пережив їх, коли над його головою носилися білі крикливі істоти.
Сусід навпроти курив мовчки, заповнюючи близький простір Габра.
А чи було насправді все це – білі істоти, сяюча безмежна широчінь із рядами валів, що летіли до ніг? Чи справді його очі – вікно в інший світ? Невже ця кав’ярня – зовсім інше, ніж здається зараз йому та й кожному, хто перебуває тут? Невже насправді – все інше, весь світ?
Габр підніс руку до лівого, потім до правого ока. Йому хотілося ще раз переконатися у правді.
Прокладки лежали тепер у його долоні.
Дивно, але він не знепритомнів, і навіть страх був не такий сильний, як раніше: він побачив те, що якимсь чином очікував.
Темна штучна печера з голими залізобетонними стінами. У ній за потворними столиками, згорбившись, сиділи вже знайомі страхітливі істоти в ганчір’ї, напівголі, курили; опустивши голови донизу, смоктали через трубочку оргнапій. Частина їх смикалася в кутку. Щось проникало крізь відчинені двері – і, не доходячи, гасло в кутах. Істоти, схожі на тіні, сиділи і рухалися, ледь видні.
Габр підвівся – близького простору не було. Не було жодної потреби в нього вслухатися. Він ішов, обходячи столики й істот. Не вслухаючись. Не вслухаючись у довколишнє. Він відчув себе зовсім іншим.
Легко
