Ким, ким? Не знаю. Увірвався я в твоє життя – теплим дотиком, ось цим обличчям – дивися, найбільше словами. Ще – хвилинною мрією, можливо. Хвилинною мрією – була і минула. Мрією, можливо, ще чимось живу я в тобі. Не знаю.
Чужих доль сповнене твоє життя, моє життя. Ні, не чужих. Життя людини.
Живеш ти на цій землі, живу я з тобою, ми всі. Заповнюючи один одного.
Чому ти живеш у мені, чому? Твої думки про мене, мої думки про тебе, наші думки про багатьох, багато хто думає про нас. Про кожного з нас, про нас разом. Думають багато хто і живуть нами. Ах.
У цьому житті, на кінчику двадцятого сторіччя.
Голки тисячоліть, що мчить – куди? Куди?
Ми, п’яні від швидкості, один в одному, напередодні небуття.
Частина I
Диспансер (І)
Щоб орієнтуватися, Габр міцно стиснув повіки і рухався, відгукуючись на акустичні датчики диспансеру. Взагалі-то він усе життя, до того жахливого, що сталося з ним, добре орієнтувався в простому просторі. Простий простір складався з поворотів припустимої складності. Як і його однолітки, Габр відчував перешкоду, не доходячи 1 м 30 см. Це був заліковий рівень випускного іспиту. На змаганнях коледжу шостого розряду, який він колись закінчив, він угадав перешкоду, не доходячи 2 м 5 см. Це не був світовий рекорд – 17 м 33 см, – але Габр таки пишався цим своїм досягненням. На відстані півметра він міг визначити загальну форму предмета, а на відстані 20 см – матеріал, із якого був зроблений предмет. Усе це входило в обов’язкову програму коледжів шостого розряду, а Габр був здібним учнем.
Тепер, однак, він рухався вузьким коридором, звертав то ліворуч, то праворуч, орієнтуючись на акустичні датчики. Вони звали, впливаючи на його тіло, з-за кожного рогу. Диспансер Міністерства контролю був лабіринтовою спорудою шістнадцятого ступеня складності, а в будівлях, складність яких перевищувала простий ступінь, скрізь стояли акустичні датчики Обра.
Габр рухався повільно, ідучи за ланцюжком сигналів, що передавалися з усіх боків: вони вели його заявленим на пропускному пункті маршрутом прямо у відділ психодіагностики. Йому не потрібно було вслухатися в простір попереду: датчики сповіщали про наближення кожного зустрічного, і Габр заздалегідь звертав до лівої стіни. Він плив по коридорах, повністю відключившись, довірившись силі, що його вела.
Нарешті шкіру обличчя обдало потужним пучком дельта-випромінювання, і Габр зупинився. Це була мета.
– Заходьте, – почув він чийсь голос заразом із легким шумом, який супроводжував рух розсувних дверей.
Через кілька хвилин впевнений авторитетний голос говорив йому:
– Вам нема чого переживати. Головне, що від вас вимагалося, ви зробили. Лише дільничний контролер міг вам допомогти. Тепер ви в надійних руках, заспокойтеся.
Габр сидів, поклавши руки на коліна й опустивши голову.
– І що ж мені робити?
– Ваше
